Глава 3

Після від’їзду патрульної машини вулиця знову занурилася в гнітючу, важку тишу. Нік зачинив вхідні двері, із силою клацнувши внутрішнім замком, і повільно зняв куртку. Вона була вогкою від туману, що проникав крізь найменші щілини, але він навіть не звернув уваги на холод, який вже встиг пробрати його до кісток.
Поліція чекатиме добу. Вони спишуть усе на побутову сварку, на раптове емоційне рішення або скажуть ще щось стандартне, що вони в подібних випадках говорять. У нього цієї доби не було. Кожна змарнована хвилина зараз віддаляла Віру від нього, перетворюючи її слід на розмиту пляму.
Він повернувся на кухню і присів біля обробної дошки, на якій все ще лежала нарізана цибуля. Ніж так і залишався серед овочів, акуратно викладений паралельно краю дошки. Нік уважно, буквально по сантиметру, оглянув кахельну підлогу. Якщо Віру застали зненацька саме тут, вона мала б здригнутися, щось випустити з рук або зсунути стілець. Але довкола панував абсолютний порядок. Вона просто поклала ніж і ступила кілька кроків у бік коридору, можливо, почувши звук на ганку або поклик. Можливо подумавши, що Нік вже підійшов до дому.
Він пройшов у передпокій і присів біля її домашніх капців. Один лежав рівно біля килимка, другий відкинутий до шафи. Нік підняв його і повернув підошвою до світла. Вона була чистою, без найменших слідів вуличного бруду чи мокрої землі. Це означало єдине, вона не виходила в них на ганок.
Нік піднявся на другий поверх, зайшов до комори і дістав важкий металевий ліхтар на акумуляторах. Перевірив заряд. Яскравий, майже сліпучий промінь білого світла розрізав напівтемряву кімнати. Потім пройшов у свій кабінет, відкрив нижню шухляду письмового столу і витягнув мисливський складний ніж у щільному шкіряному чохлі. Застібнув його на ремені під курткою, відчувши звичну вагу металу.
Він вийшов на ганок, залишивши яскраве світло в передпокої увімкненим, і спустився на подвір'я.
Осінній туман став ще щільнішим. Промінь ліхтаря вихоплював із темряви дрібну водяну суспензію, що висіла в повітрі порожньою завісою. Нік опустив ліхтар до землі і почав повільно, крок за кроком, обстежувати сходинки ганку та доріжку, що вела до хвіртки.
Асфальтована доріжка була чистою, але по обидва боки від неї тягнулася тонка смуга вогкого газону. Нік перейшов на траву, тримаючи ліхтар на рівні колін. Біля крайньої сходинки, де трава переходила у розмоклу від туману землю, він помітив перше виразне відхилення від норми.
Земля була глибоко вдавлена. Це був чіткий відбиток масивного черевика з важким, агресивним протектором. Не його кросівок і точно не акуратні чобітки Віри. Хтось тривалий час стояв біля ганку, притиснувшись до дерев’яної балюстради, і терпляче чекав.
Нік присів щоб розгледіти це місце краще. Промінь ліхтаря повільно ковзав по розмоклій землі. За два метри від першого відбитка земля була зовсім розрита. Так буває, коли людина раптово втрачає рівновагу, пручається або намагається втриматися на ногах під час боротьби. Трава була прим’ята, а далі в ній була тонка рілля, що вела в бік бічної огорожі.
Він повільно пішов углиб ділянки, уздовж лінії паркану, що розділяв їхню територію з сусіднім порожнім наділом. Тут, у тіні розлогих кущів бузку, земля залишалася зовсім вогкою.
Промінь ліхтаря раптово зупинився на чомусь дрібному, що зблиснуло серед мокрого перепрілого листя.
Нік нахилився і підняв предмет. Це була срібна сережка з невеликим прозорим каменем. Сережка його дружини. Застібка була геть зламана, металева дужка вигнута під неприродним кутом. На дужці була червона крапелька. 
Він міцно стиснув сережку в руці. Тепер жодних сумнівів не залишалося. Віру тягли силою. Вона пручалася, намагалася зачепитися за кущі чи вирватися з чужих рук, і в цій сутичці викрадач зірвав сережку з її вуха.
Нік посвітив далі уздовж паркану. Сліди важких черевиків ставали чіткішими та глибшими. Зловмисник не біг через передній двір, де його міг помітити будь-хто з проїжджих машин або той самий Боб Міллер через вікно вітальні. Він діяв з розрахунком, зайшовши з боку незабудованої ділянки, ховаючись у тіні кущів, і туди ж силою потягнув Віру.
За парканом починалася вузька незаасфальтована алея, яка використовувалася жителями лише для вивозу сміття і виходила на сусідню, менш освітлену вулицю. Нік переступив через низьку огорожу і посвітив на вогку грунтівку.
Тут сліди людських ніг губилися серед глибоких відбитків автомобільних шин. Але на вогкому грунті чітко виділялися зовсім свіжі колії. Глибокі, із розмитими вологими краями. Машина рушала з місця швидко, із жорсткою пробуксовкою. На траві та узбіччі залишилися характерні викиди бруду.
Він пройшов кількома кроками вздовж колії, ретельно вивчаючи візерунок. Протектор був широким, з глибокими канавками, характерними для важкого позашляховика або пікапа.
Нік зупинився і заплющив очі, подумки уявляючи хронологію того, що сталося.
Викрадач знав її розклад. Він знав, що вона вдома одна і що він сам перебуває у відрядженні. Він чекав на цій темно-сірій алеї, а потім безшумно підійшов до будинку через бічний двір. Так виявилося, що вхідні двері були відчинені, б ж Віра сама відчинила їх, чекаючи на чоловіка. Він увійшов, схопив її, коли вона вийшла на звук у передпокій. Вона встигла лише вимкнути плиту, перш ніж її витягли на вулицю.
Нік витягнув телефон із кишені. Екран показував час. 22:50. З моменту їхньої останньої розмови і її зникнення минуло трохи більше трьох годин.
Він знову натиснув на її номер у списку останніх дзвінків.
Виклик пішов. Тривалі, довгі гудки.
«Якщо телефон увімкнений, він постійно обмінюється сигналами з вишками стільникового зв'язку», — гарячково міркував Нік.
Він згадав, як пів року тому, перед її довгою поїздкою до батьків, вони налаштували спільний сімейний акаунт в додатку для відстеження геолокації. Це була звичайна забавка про яку вони швидко забули і перестали користуватися. Нік навіть не міг пригадати коли в останнє відкривав цей додаток, але зараз він став єдиною реальною зачіпкою.
Він відкрив карту на смартфоні, зайшов у профіль і натиснув кнопку пошуку пристрою Віри. На екрані з’явилося сіре коло завантаження, яке повільно оберталося на тлі темно-зеленої карти передмістя Бостона.
Нік затамував подих, дивлячись на миготливий індикатор. Кожна секунда очікування здавалася вічністю.
Додаток шукав сигнал, чіпляючись за слабкі імпульси веж.
Нарешті коло зникло, і на карті спалахнула маленька зелена точка. Вона перебувала не на їхній вулиці і навіть не в межах житлових кварталів Бруклайна. Вона зафіксувалася за три з половиною кілометри на північний схід, на самій межі густого лісового масиву, що тягнувся від їх району на північ.
Зелена точка моргнула, оновивши статус -  «Отримано 2 хвилини тому», і застигла на мапі біля повороту на стару, лісову другорядну дорогу, яка вела вглиб хащів.
Нік більше не коливався. Він поклав телефон до кишені, розвернувся і швидким кроком побіг до гаража, на ходу знявши, з гачка на стіні, ключ від автомобіля.