Глава 2

Нік стояв у коридорі ще кілька хвилин. Екран телефону згасав, але він щоразу натискав на бічну клавішу, повертаючи слабке блакитне світло, яке вихоплювало з темряви підлогу, розкидане взуття та профіль шафи. У будинку панувала така тиша, що власне дихання здавалося надто гучним.
Він зробив глибокий вдих, примушуючи себе заспокоїтися, і рушив до виходу. Перше, що спало на думку — сусідній будинок.
Родина Міллерів жила праворуч, за невисоким дерев’яним парканом. Їхній двоповерховий будинок світився м’яким жовтим світлом. Нік швидко подолав відстань між ділянками, ступаючи по мокрому газону, який натягав воду в його кросівки. Він піднявся на їхній ганок і кілька разів поспіль натиснув на кнопку дзвінка.
За дверима пролунало гавкання дрібного собаки, а за мить клацнув замок. На порозі з’явився Боб Міллер у домашньому светрі та окулярах, з книгою в руці.
— Нік? Ти вже повернувся? — Боб трохи здивовано примружився. — Привіт. Щось сталося?
— Боб, ти не бачив Віру? Годину тому, пів години тому? Хтось під’їжджав до нашого будинку?
Боб повільно кліпнув, переварюючи запитання, потім хитнув головою.
— Ні. Я сиджу у вітальні біля телевізора з шостої вечора. Машина? Та ніби нічого особливого. Звичайний рух, як для нашої вулиці. А що таке? Вона не вдома?
— Двері були відчинені навстіж, — швидко сказав Нік, відчуваючи, як у горлі знову підступає сухий ком. — На плиті гаряча вечеря. Її немає. На дзвінки не відповідає, хоча гудки йдуть.
— Можливо, вибігла до магазину? Вона іноді заходить у міні-маркет на розі.
— Без машини? Без взуття? Її домашні капці лежать посеред коридору, Боб.
Міллер зняв окуляри, витер їх краєм светра і подивувався з виразом певної збентеженості.
— Ну... може, якась термінова справа? Хтось покликав? Нік, зачекай пів години, не панікуй раніше часу.
Нік зрозумів, що розмова з Бобом нічого не дасть. Сусід просто не бачив загрози. Для нього світ залишався безпечним передмістям Бостона, де найгіршим злочином було неправильне сортування сміття. А у Ніка всередині все кипіло від хвилювання.
— Дякую, Боб, — кинув Нік і, не чекаючи відповіді, пішов назад.
Він обійшов свій дім ще раз. Тепер він дивився детальніше. На ганку, біля сходинок, у вологому ґрунті виднілася невиразна вм'ятина. Нечіткий відбиток чиєїсь підошви, набагато більший, ніж розмір ноги Віри. Але на мокрій землі й так було багато розмитих слідів, щоб стверджувати щось напевно. Це міг бути і його слід.
Нік дістав телефон і набрав номер поліцейського відділку передмістя.
Після п’яти довгих гудків слухавку підняли. Черговий розмовляв монотонним, втомленим голосом людини, яка відпрацьовувала останню годину зміни.
— Дільниця поліції Бруклайна, сержант Донаг'ю. Слухаю.
— Мене звати Нік Еванс. Я проживаю на Оук-стріт, 42. Моя дружина зникла.
— Доброго вечора, пане Еванс. Поясніть детальніше. Скільки часу її немає?
— Вона зникла хвилин тридцять чи сорок тому. Я розмовляв із нею по телефону о 19:18. Вона була вдома, готувала вечерю. О 19:35 я зайшов у будинок — вхідні двері відчинені навстіж, її немає. На плиті гаряча сковорода, яку вона тільки-но вимкнула. Телефон працює, але слухавку вона не бере.
У слухавці настала пауза. Чути було тільки, як сержант щось клацає на клавіатурі.
— Пане Еванс, ви кажете про сорок хвилин?
— Так! Двері були відкриті. Її немає!
— Пане Еванс, заспокойтеся. За інструкцією, ми приймаємо заяви про зникнення повнолітніх громадян через добу, якщо немає прямих доказів насильницького викрадення або загрози життю. Сліди крові? Поламані меблі? Сліди взлому на дверях є?
— Ні, але...
— Вона могла вийти до сусідів, прогулятися, сісти в авто до знайомих. Люди іноді йдуть з дому, не повідомивши подружжя. Особливо після сімейних суперечок. Ви не сварилися перед від’їздом?
— Ми не сварилися! — Нік трохи підвищив голос, але одразу змусив себе говорити стриманіше. Потрібно було змусити їх приїхати. — Я вимагаю, щоб патруль приїхав і зафіксував це.
Сержант зітхнув.
— Добре. Я відправлю екіпаж, коли звільниться машина. Наразі всі патрульні на викликах. Очікуйте.
Нік поклав слухавку. Очікувати. Це було єдине, чого він робити не міг.
Він пройшов у вітальню, сів на край дивана і вкотре набрав номер Віри. Дзвінок ішов. Батарея її телефону все ще тримала заряд. Зв'язок був. Це означало, що апарат увімкнений і перебуває в зоні покриття мережі. Але де?
Якщо телефон не дзвенить у будинку, значить, він у неї. Або в того, хто її забрав.
- Забрав? - подумки запитав у себе Нік. В це не хотілося вірити. Можливо Віра дійсно десь неподалік.
Через сорок п’ять хвилин біля будинку нарешті замиготіли синьо-червоні вогні. Нік миттєво вискочив на ганок. З патрульної машини вийшли двоє офіцерів. Чоловік років сорока з сивиною на скронях і зовсім молода жінка-коп. Вони йшли повільно, не поспішаючи, вивчаючи поглядом фасад будинку.
— Пане Еванс? — запитав старший. — Що тут у вас сталося?
Нік швидко, намагаючись не пропускати деталей, повторив усе ще раз. Розмова по телефону в поїзді, відчинені двері, гаряча плита, покинуте взуття, відсутність будь-яких відповідей на дзвінки.
Офіцери пройшли всередину. Молода жінка-поліцейська швидким поглядом оглянула передпокій і кухню. Вона підійшла до плити, торкнулася пальцем сковороди, яка вже майже охолола.
— Все ціле, — мовила вона до свого напарника. — Слідів вторгнення немає.
— Офіцере, — сказав Нік, звертаючись до старшого. — Вона готувала мені вечерю. Вона чекала на мене. Двері були відкриті навстіж, а на підлозі розкидані її тапочки. Інше взуття на місці, в будинку. Вона б не виходила з дому боса, без взуття в листопаді, ввечері, не зачинивши двері.
Офіцер ще раз окинув оком передпокій, витягнув блокнот, але навіть не розкрив його.
— Пане Еванс. Я розумію ваше хвилювання. Але з точки зору закону тут поки що немає за що зачепитись. Немає слідів боротьби. Немає свідків, які бачили б насильство. Ми не можемо оголосити план перехоплення або залучити оперативну групу через те, що жінка вийшла з дому і не відповідає на дзвінки протягом двох годин.
— Вона не просто не відповідає! Її точно викрали! Я це відчуваю! - мало не криком відповів Нік.
— Офіційно ми зможемо прийняти заяву лише через добу, — спокійно повторив патрульний. — Моя вам порада. Проздвоніть її подруг, батьків. Людей з якими вона зазвичай контактує. Зачекайте ще певний час. У дев'яти з десяти таких випадків людина повертається сама або дає про себе знати.
— Ви не збираєтеся нічого робити? - сідаючи в крісло безпорадно запитав Нік.
— Ми внесемо цей виклик до журналу. Якщо вона не з'явиться завтра до вечора, приходьте у відділок. Напишете заяву.
Офіцери розвернулися і попрямували до виходу. Нік стояв у дверях, дивлячись, як червоні ліхтарі патрульної машини зникають за поворотом вулиці.
Він залишився один. Зрозумівши, що допомоги чекати немає від кого, Нік відчув, як паніка поступається місцем чомусь іншому. Сухому, жорсткому розрахунку. Якщо поліція не хоче діяти, він буде діяти сам.