12 Відьма

Село прокинулося тривожно.

Туман того ранку лежав низько, майже по коліна, ніби сама земля намагалася сховати сліди вчорашнього дня. Він стелився між хатами, чіплявся за паркани, ковтав дерева, роблячи їх безформними тінями. Відьма стояла біля вікна й дивилася, як сиве марево повільно поглинає її двір, стежку, хвіртку — усе, що ще вчора здавалося знайомим і безпечним, зараз було химерним та чужим.

— Щось буде, — тихо сказала вона, більше собі, ніж світові.

Денис був поруч, вона не бачила його, просто знала.

 — Вони бояться, — відповів він. — А страх завжди шукає жертву.

Відьма опустила погляд.

— Я тобі так і не сказала тоді…

— Я теж не сказав, — прошепотів Денис.

Він обійняв Відьму своїми примарними руками. Дотик був ледве відчутний, мов подих, але в ньому було більше тепла, ніж у всіх словах, які стали зайвими.

Біда прийшла ближче до обіду.

Село зрушило з місця, ніби хтось штовхнув його в спину. Двері рипіли, люди вибігали з дворів, хтось плакав, хтось кричав, хтось хапав дітей за руки так міцно, ніби боявся втратити їх просто зараз.

Загубилася дитина.

Малий хлопчик, років семи, зник біля лісу. Востаннє його бачили неподалік її хати — там, де туман був густіший, а тіні здавалися живими.

Цього було достатньо.

— Вона знала! 

— Я ж казала, що після того міського все пішло не так! 

— Це її робота, її!

Натовп зібрався швидко — занадто швидко, ніби вони тільки й чекали приводу. Відьма вийшла на ґанок сама, без захисту, без виправдань. Холодне повітря різонуло легені. Небо над головою було низьке, сіре, важке, мов мокра ковдра, готова впасти на плечі.

— Я нікого не чіпала, — сказала вона спокійно, хоча серце билося глухо. — І дитину не бачила. Ви б краще пошуковий загін організували.

Їй не повірили.

Слова губилися у гулі голосів, тонули в ненависті, що вже не потребувала доказів. Хтось кинув камінь — він ударився об стіну хати й упав у сніг. За ним — ще один.

— Зізнайся! 

— Віддай дитину!

Денис з’явився поряд — різкіший, чіткіший, ніж будь-коли раніше. Повітря довкола нього тремтіло. 

— Біжи, — прошепотів він. — Я їх затримаю.

Вона похитала головою. В її очах не було страху — лише втома.

Хтось запалив пляшку з сумішшю. Вогонь виглядав чужим у денному світлі — надто яскравим, надто живим, мов хижак. 

— Спиніться! — крикнув хтось, але голос потонув.

Полум’я лизнуло сухі дошки ґанку. Дім застогнав. Вогонь повільно піднімався вгору, обіймаючи дах, ковтаючи вікна, злизуючи шпалери зі стін.

Вона стояла всередині, серед знайомих речей, які більше ніколи не будуть просто речами. Стіни тріщали, балки скрипіли, світ зменшувався до світла й жару. Денис метався біля неї, марний і безсилий.

— Пробач, — сказала вона Денисові. — Я не змогла тебе врятувати.

Сльози текли по її щоках, змішуючись із сажею. 

— Ти не мала мене рятувати, — відповів він. І вперше його голос був спокійним. — Це я винен. Благаю, пробач мене…

Він обійняв її.

Вогонь рвонув угору. Стеля осіла. Повітря стало важким.

Але Відьма не відчувала болю. Лише спокій — у примарних обіймах свого першого кохання.

Люди розбіглися після цього по домівках, мов миші по норах.

Дитину ж знайшли пізніше — за селом, біля річки. Живу та перелякану. Він просто заблукав.

Відьму навіть не ховали — усе полишили так, мовляв, нещасний випадок. Вона пробачила їх. Усе мало б влягтися й стати лише страшними оповідками для довгих зимових вечорів. Але Денис — ні і село більше ніколи не знало спокою.