11 Відьма

Похорон був швидким і холодним.

Земля була тверда, лопати дзвеніли об мерзлий ґрунт, і кожен той звук різав Відьмі слух сильніше за будь-які слова співчуття, яких майже ніхто й не говорив.

Вона стояла трохи осторонь. У чорній куртці, з руками, стиснутими так міцно, що нігті впивалися в долоні. Вона не плакала — сльози закінчилися ще вночі, залишивши після себе глуху порожнечу.

Дениса ховали як чужого.

Міського.

Не свого.

Того, хто вліз не туди.

Люди кидали на неї погляди — швидкі, колючі, важкі. Хтось демонстративно відвертався. Хтось хрестився, щойно вона ловила їхній погляд. А хтось шепотів навмисне голосно, щоб вона чула:

— Догралася.

— Я ж казала, від неї біда.

— Зачарувала, а тепер що — вдову з себе корчить?

Вона стояла мовчки. Не виправдовувалась. Не пояснювала. Вона знала: слова тут не мають сили. У селі, де страх живе довше за пам’ять, винного знаходять швидко.

Коли труну опустили в землю, Відьма відчула дивний холод — не ззовні, а всередині, десь під ребрами. Наче хтось різко смикнув невидиму нитку, зв’язану з серцем.

Вона знала. Денис не пішов.

Після похорону вона не пам'ятала, як повернулася додому. Думок не було, лише дзвінка порожнеча. У хаті було холодно, хоча опалення вона не вимикала. Повітря здавалося густішим, важким. Вона зняла куртку, повісила її на гачок — і той захитався, хоча протягу не було.

— Денисе… — тихо сказала вона, не сподіваючись на відповідь.

Світильник над столом мигнув.

Відьма опустилася на підлогу просто там, де стояла, притискаючи коліна до грудей. Сльози повернулися — гарячі, неконтрольовані, з болем, що рвав ізсередини. Вона плакала не красиво і не тихо. Вона плакала, як плачуть ті, хто залишився — самотній, не у своєму світі.

— Ти ж обіцяв… — прошепотіла вона. — Ти ж мав поїхати. Мав жити.

У відповідь була тиша.

Тієї ночі вона не спала. У будинку щось рухалося: скрипіли дошки, дзенькала ложка в чашці, самі по собі тихо відчинялися й зачинялися двері. Повітря холоднішало, а тіні в кутках ставали густішими.

Наступні дні стали ще гіршими.

Селяни почали відкрито її уникати. Дітей відтягували за руки, коли ті випадково підходили близько до її двору. У крамниці їй не відповідали на вітання. Хліб клали на край прилавка, не торкаючись її рук.

Одного ранку Відьма знайшла на паркані крейдою намальований хрест.

І напис: забирайся. Вона стерла його долонею. Крейда залишила білу смугу на шкірі.

За що так із нею? Відповіді не було.

Ти часом Денис залишився і став проявлятися частіше. Іноді вона відчувала його за спиною — знайоме тепло, легкий тиск у повітрі. Іноді він з’являвся у віддзеркаленні вікна — нечіткий, розмитий, але впізнаваний. Він не говорив. Не торкався. Просто був.

Одного разу вона наважилася заговорити з ним сама.

— Ти не маєш тут бути, — сказала вона вголос, стоячи посеред кухні. — Ти повинен піти далі. До світла. До спокою.

Лампа над столом згасла.

— Я тебе не тримаю, — голос зірвався. — Я не хочу, щоб ти застряг… через мене.

Повітря стиснулося. Холод пробіг по підлозі, гасячи свічки.

І тоді вона відчула — не страх і не гнів. Впертість. Його впертість. Денис вийшов із темряви. Поруч із ним був Марс, ніби все було як завжди.

— Я не можу тебе залишити… не можу, — прошепотів Денис. — Я бачу, як вони на тебе дивляться. Як шепочуться. Я не можу піти.

Він підійшов ближче й обережно, заспокійливо торкнувся її волосся. Гарячі сльози знову хлинули з очей Відьми.