10 Відьма

— Може, не поїдеш? Негода така…

— Та ні, — відповів Денис і натягнув куртку. — Ти краще лягай і добре відпочинь. Завтра побачимося.

Він говорив спокійно, навіть буденно, ніби за вікном не вирувала заметіль, ніби вітер не гнув дерева й не бив снігом у шибки. Відьма лише кивнула, проводжаючи його поглядом. Вона сперлася спиною об дерев’яну поверхню й важко зітхнула. У грудях защемило — дивне, липке відчуття тривоги, якого вона не могла пояснити. Передчуття було дурним і дуже небажаним. З важкими думками вона пішла спати.

Відьма розплющила очі. З кухні долинав стукіт. Ритмічний, монотонний, наче хтось повільно відбивав час. Постукування пальців по столу. Серце стиснулося, в грудях перехопило подих. Вона знала. Відчувала ще до того, як усвідомила.

Сльози скотилися по щоках, залишаючи гарячі сліди. Стук ставав голоснішим, наполегливішим. Відьма неохоче підвелася з ліжка, ковдра зісковзнула на підлогу, і холод одразу вп’явся в шкіру.

На кухні сидів Денис.

Поряд, біля його ніг, спокійно лежав Марс, поклавши морду на лапи. Світло лампи тремтіло, ніби вогник свічки. Денис дивився прямо перед собою, не кліпаючи, і повільно барабанив пальцями по столу. Він не звернув на неї жодної уваги.

Відьма повільно підійшла ближче. Повітря довкола нього здавалося густішим, холоднішим.

— Денисе… — тихо покликала вона.

Він не озирнувся. Пальці продовжували відбивати ритм.

— Денисе, — вже голосніше, впевненіше повторила вона.

— Помер, так? — сказав він рівним голосом, переставши стукати пальцями. Це звучало радше як твердження, ніж запитання.

— Ти й сам зрозумів… — прошепотіла вона. — Мені так шкода…

Ще одна сльоза скотилася по її щоці.

— І що далі? — спитав він.

— Ну… йди на світло. Я не знаю, що там далі, — зізналася вона.

— Цікаво, а Марс зі мною піде? — Денис повернув до неї голову. — Разом померли?

В його очах не було ані страху, ані жалю. Обличчя залишалося порожнім, байдужим, ніби він просто зайшов на кухню випити чаю.

— Я не знаю, якщо чесно, — зітхнула вона. — Мені не доводилося вмирати. І з примарами я теж особливо не спілкувалася. Тим паче — з такими.

Денис підвівся й почав ходити з кута в куток. Світильники заморгали, повітря навколо нього ущільнилося, наче стискалося від напруги. Одна з лампочок голосно луснула, обсипавши підлогу скляним пилом.

— Досить! — крикнула Відьма. — Усю електрику спалиш, а мені потім ремонтуй! Я розумію, ти помер, це потрібно прийняти. Може, комусь повідомити? Ти пам’ятаєш, де це сталося?

Денис зупинився, подивився на неї — і в ту ж мить розтанув. Його постать розчинилася в повітрі, мов туман над річкою на світанку. Світло в кімнаті вирівнялося. Запала тиша.