9

Він ще ніколи так не помилявся. Алкашу повірили — ще й як. Тепер люди дивилися на Дениса з дивним співчуттям, ніби він бідолаха, якого «зачарувала відьма». А на неї — з жахом, гидливо, зле. Ці погляди різали йому по нервах гірше за будь-які слова.

З важких думок його вирвала Аліна, яка стояла за касою й задумливо крутила в руках пакетик із цукерками.

— Цукерки братимеш? — недбало запитала вона.

— Звісно. Кілограм, — буркнув Денис і поклав до кошика ще одну пачку.

— До неї їдеш? — тон у неї був надто солодкий, аж нудотний.

Денис здивовано звів на неї погляд.

— Тобі яка різниця? — холодно кинув він, забираючи пакет з продуктами.

— Шкода тебе, — промуркотіла Аліна й кокетливо посміхнулася, провівши пальцем по стійці.

— Себе пошкодуй, — різко відповів Денис і майже вибіг із магазину, вдаривши дверима так, що скло задзвеніло.

На вулиці стояв пронизливий зимовий вітер, який злісно бив у щоки. Дениса дратувала вся ця ситуація. Можливо, тому що він відчував власну провину: через нього тепер у його Відьму всі тикали пальцями. А можливо, тому, що несамовито злився від того, як несправедливо її ображали. Вона ж нічого поганого нікому не зробила — лише була іншою.

З важкими думками він доїхав до її будинку, де старі сосни навколо хвойно рипіли на вітрі, ніби шепотілися про щось своє. Дорога вкрита тонким шаром снігу тихенько хрускотіла під колесами.

Припаркувавшись, Денис випустив Марса з машини — собака миттю стрибнув у замет і почав радісно бігати колами. Сам Денис попрямував до дверей.

Постукав кілька разів. Тиша. Тільки вітер завивав у гілках. У грудях у нього щось стислося. Він уже збирався стукати сильніше, коли двері раптово прочинилися, і з глибини будинку пролунало:

— Заходь!

Денис увійшов, знімаючи взуття.

— Ти чого це не виходиш? — стурбовано запитав він.

— Я захворіла… — прохрипіла Відьма, з’явившись у коридорі.

Вона була закутана в величезну теплу ковдру, схожу на кокон. Ніс і очі — червоні, волосся розпатлане.

Денис не витримав і засміявся:

— Ну, тепер ти точно виглядаєш як справжня Відьма.

— Чудово, дуже дякую, — буркнула вона, але в куточках губ промайнув ледь помітний усміх. — Чай будеш?

— Буду, звичайно.

— Тоді й мені зроби, — сказала Відьма з тихою усмішкою і, волочачи за собою ковдру, попрямувала на кухню.

У повітрі пахло травами, медом і слабким ароматом кориці — теплим, домашнім. Даніс ішов за нею, відчуваючи, як гнів і тривога повільно тануть у цій маленькій, затишній кухні, де навіть зимовий вітер здавався менш лютим.