7

Вже місяць Денис досліджував її здібності. Він захоплено перевіряв власні теорії: яку максимальну вагу вона здатна підняти, на яку відстань перенести предмет, чи потрібен зоровий контакт, чи достатньо лише подумки «вказати» річ. Його нотатки були розкидані по всій робочій кімнаті, а сам він сидів над черговим записом, зосереджено хмурячи брови.

Гучний стук у двері вирвав його зі світу роздумів.

На порозі стояла Відьма — усміхнена, рум’яна від морозу, з блискучим пакетом у руках. На її темному волоссі танули сніжинки, а на щоках від холодного вітру, проступав легкий рожевий відтінок.

— Це що? — Денис недовірливо примружився, поглянувши на пакетик.

Вона легко пройшла повз нього до кімнати, вмостилася у крісло, підібравши ноги, й простягла пакунок. Денис сів навпроти неї.

— Тобі. Дарунок. Вже цілий місяць ти мене вивчаєш… думала, що теж варто чимось віддячити.

Денис обережно витяг з пакета… шапку. А точніше, спробу шапки. Кривувату, недоладну, з темно-сірої пряжі. Петлі стрибали в різні боки, десь були дірочки, десь потовщення — виглядало так, ніби нитка сама вирішувала, що робити. Він крутив її в руках і не знав, сміятися чи зворушитись.

— Подобається? — запитала вона з надією. — Я сама в’язала.

— Сама?

— Та ну! Я ж не вмію взагалі. Це… мій перший досвід. У нас холодно, а ти без шапки бігаєш. То як?

— Ти молодець, що пробуєш нове, — відказав Денис і поклав в’язане диво на стіл, намагаючись бути максимально тактовним.

Вона задоволено посміхнулася й продовжила гладити Марса, який уже вмостився біля її ніг, муркочучи по-собачому від задоволення.

— Ти мене годуватимеш сьогодні? — спокійно перепитала вона, наче це було найприродніше питання у світі.

Денис підвівся й потягнувся, усміхаючись уголос.

— Звичайно. Я тут якраз експерименти ставив. Мало вийти смачно.

— Як минулого разу? — хитро підморгнула вона й попрямувала за ним на кухню.

— Я нормально готую, — пробурмотів він собі під ніс і почав накладати страву на тарілки. — До речі, я купив твої улюблені цукерки.

— А я вже знайшла, — відповіла вона, розгортаючи фантик. Не встиг Денис озирнутись, як цукерка вже опинилася в її роті.

— Слухай, ну не можна ж солодке перед основною стравою… — Денис важко зітхнув і поставив тарілки на стіл.

— Це що? — вона недовірливо поковиряла виделкою страву.

— Це печеня! — урочисто оголосив він, розправляючи плечі.

— А хіба вона не повинна бути густішою? — щиро здивувалась дівчина.

— Їж, що дають, — буркнув Денис Миколайович.

За вікном тихо кружляв сніг, ніби природа підслуховувала їхню бесіду й хотіла створити навколо м’яку, світлу атмосферу. В домі було теплом і затишним. І дівчина, і хлопець, хоч і не визнавали цього вголос, але вже давно звикли до компанії одне до одного. Денис носив її шапку, а вона їла його страви.