4

У Дениса закінчився чай. Він уже кілька хвилин дивився в порожню бляшанку, ніби сподівався, що вона чарівним чином наповниться сама. Зазвичай він купував продукти із запасом — а тут чай просто… скінчився.

Щось у цьому ранку було не так. Зовсім не так. Він давно не бачив жодних снів, а тут… таке. Навіть надто реалістичне, щоб бути просто грою підсвідомості. Ще й до всього він проспав — і Марс його не розбудив, а це траплялося рідко. Пропустив нараду. Перегоріла лампочка. І тепер — чай.

Все ніби змовилося.

Хмикнувши, Денис закрив порожню баночку, схопив ключі зі столу й попрямував до виходу. Марс побіг слідом, як завжди, радісний і абсолютно невідомо чому винуватий.

Сільська крамниця була за десять хвилин їзди. Можна було б прогулятися, але Денису хотілося сісти за кермо. Хотілося руху. В голові все ще крутився нічний сон, і він сам не помічав, як думки повертаються до дівчини з місячного світла.

У торговому залі було порожньо. Молода продавчиня Аліна всіма силами намагалася привернути його увагу— то посміхалася, то нахилялася так, щоб продемонструвати свої переваги. Проте Денис лише ввічливо кивав.

Він майже не слухав її балаканини, поки дівчина раптом не вимовила слово, яке наче вдарило його в груди:

— Відьма.

Денис підняв погляд.

— Відьма? — перепитав він.

— Та-а-ак, відьма, — з упевненістю сказала Аліна. — То правда, що вона тебе додому проводила?

— Правда.

— Ти головне її в хату не пускай. І краще взагалі не водися… — дівчина багатозначно підморгнула.

— А ти знаєш, де вона живе?

— На околиці, — Аліна швидко пояснила, як доїхати.

Денис скептично хмикнув:

— Ти кажеш — не водися, а сама прекрасно знаєш адресу.

— То щоб обходити стороною! — обурено виправдалася вона. — Ти не ходи. Бо причарує.

Денис лише знизав плечима. Він вийшов із магазину, і різкий солодкуватий запах парфумів Аліни нарешті залишився позаду. На вулиці пахло снігом, чистим морозним повітрям і спокоєм.

Вже вечоріло, коли він під’їхав до будинку відьми. Сніг падав великими м’якими пластівцями, вкриваючи все навколо густою білою ковдрою. Вікна були освітлені теплим жовтим світлом, від якого дім здавався не лячним — а дивним чином затишним.

Денис стояв на порозі й вагався. Постукати? А якщо постукає — що сказати?

Шукаю вас, бо ви мені наснилися?
Чи: хочу зрозуміти, хто ви?

Він сам не знав.

Його внутрішні терзання перервав скрип дверей, що самі прочинилися.