Розділ 9. Настя

Настя 

Сама не розумію, що роблю, коли вкотре кидаюсь в обійми до цього чоловіка. Притискаюсь, тулюся до нього в надії сховатися за його твердими грудьми і тим самим роблю чергову помилку. Я даю слабинку, піддаюся емоціям, які виплескуються назовні і починаю розуміти, яку дурницю я знову утнула. Тільки відмотати час назад неможливо, та й Василя позбутися буде важко. Тому зізнаюся у всьому чесно, починаючи з розбитих пробірок і закінчуючи сьогоднішнім домаганням. 

Прокляття якесь, чесне слово! 

Розумію, що в ситуації з Василем була доля і моєї вини, але це ніяк не давало йому права розпускати свої брудні руки. 

- Він більше тут не працюватиме! - вислухавши до кінця Стас виносить вердикт. 

Його тон просякнутий гнівом, а легені мало не розпириє від ненависті. Потужні груди високо здіймаються, а я нарешті знаходжу в собі сили відсторонитися від них і зазирнути йому у вічі. В блакитних лагунах знову штормить і причиною цього шторму знову являюсь я. Ну і Василь, якого чекає заслужене покарання. 

В мене і думки не виникає, щоб щось заперечити, чи захистити свого кривдника. Все одно слова боса не підлягають оскарженню, тим більше його рішення справедливе. Тільки від тої випадкової близькості, яка щойно промайнула між нами мені знову стає ніяково. 

Я мимоволі згадую суботній вечір і те, як кричала на нього доводячи свою неприступність, а сьогодні сама ж кинулось до його твердих грудей. Соромно стає за свою поведінку. Я відводжу прикований погляд від Стаса, втуплююсь у вікно і справді не знаю, що сказати.  

- Дякую, що вчасно прийшов, - вичавлюю з себе скупі слова вдячності і знову повертаюся до нього. Тільки зараз помічаю синці під очима і втомлене обличчя мого рятівника. 

Мабуть, в нього крім мене проблем вистачає, а я тільки більше їх підкидаю. 

- Насте, я прийшов тебе повідомити, що через два дні ми летимо до столиці, - різко змінює тему бос, від чого я не встигаю так швидко перемкнутися і трохи підвисаю. 

Коли нарешті розумію суть його слів, ставлю цілком логічне запитання:

- Навіщо?

Відповідь не бариться і швидко злітає з вуст мого молодого  начальника:

- "ФармЛаб" відвідає Міжнародну науково-практичну конференцію і я хотів би, щоб саме ти прийняла в ній участь, - впевнено заявляє не відводячи проникливих очей.

В мене ця несподівана новина викликає легкий шок, а за ним наступне запитання:

- Чому саме я? В чому підстава? - недовірливо хитаю головою. Якщо це привід аби знову спробувати затягнути мене до ліжка, то я краще відмовлюсь.

- Підстави немає. Зате є хороша можливість достойно представити нашу компанію на міжнародному рівні і зробити невелику рекламу новому препарату. Ну і ще одна малесенька деталька. 

- Яка? - підозріло вигинаю одну брову. Надто м'яко стелить мій бос, тому я очікую на черговий підступ і не помиляюся.

- Думаю тобі буде не важко підготувати невеличку доповідь на тему: "Сучасні аспекти створення лікарських засобів”, а також презентацію до неї? - спокійно промовляє Стас, вичікувально поглядаючи на моє розгублене обличчя і випуклі очі. 

Ха! Не важко? Та це практично неможливо, знаючи про мій страх виступати перед величезною публікою. Знаю, що на таких заходах буде ще те збіговисько і мимоволі починаю переступати з ноги на ногу.

Відмовитися - означатиме злякатися. Хоча, я навіть не знаю чи є в мене таке право - відмовлятися. Тому, після затяжної паузи я невпевнено, але киваю.

- Я все підготую, можете не сумніватися, - запевняю боса і для кращого ефекту знову звертаюся до нього на "ви".

- Чудово. Тоді доповіддю можеш зайнятися просто зараз. Коли закінчиш, кинеш мені на пошту, - з притаманною йому байдужістю коротко кидає бос і швидко покидає мій кабінет.  

****

Робота над доповіддю затягується допізна. Я сама аж підскакую, коли помічаю, що за вікном сутеніє. Відлипаю від ноутбука, розминаю шию, яка вклякла, а після моїх вправ захрустіла, як у бабусі. 

Робочий день давно закінчився, і тільки я, якогось біса втратила зв'язок з реальністю клепаючи презентацію до клятої конференції. 

Швидко зберігши плоди своєї невтомної праці я не забула натиснути на файл і відправити його босу, на перевірку. Нехай почитає перед сном, там багато цікавого!

Накинувши на плечі бузковий тренч я схопила свою сумку і поцокала довгим освітленим коридором до рятівного виходу. 

Думки про нахабного Васю змусили мене насторожитися, а потім обернутися. Переконавшись, що позаду мене цілковита безпека, я тільки пришвидшила свої квапливі кроки.

Прохолода вечірніх сутінок пройняла мою голівоньку легеньким вітерцем, звільняючи її від обтяжливих думок. 

Зрештою, чому я повинна хвилюватися? Стас обіцяв його звільнити, а він, я гадаю, слів на вітер не кидає. 

Дійшовши до ненависної автобусної зупинки я мало не розплакалась. Остання бісова маршрутка тільки блимнула червоними очицями своїх габаритів і махнула на прощання задимленим хвостом.

Знову я залишилась одна та нікому не потрібна, знесилена важкою розумовою працею, дівчина. Хіба тільки таксисту згоджуся,  який точно три шкури здере за чималий шмат дороги. Прийдеться розкошелюватися, або заночувати в офісі.