2. Сон з наслідками.

…Я заснула майже одразу.
Але сон не був тихим.

Спершу — темрява. Тепла, м’яка, ніби оксамит. Потім — вогонь. Але не страшний, не пекельний. Це було полум’я свічок — десятки, сотні, що мерехтіли в старовинній кам’яній залі.
…Руки затерплі, закривавлені. Металеві кайдани врізаються в зап’ястки, шкіра роздерта. Камера темна, вогка. Хтось кричить у сусідній — і той крик обривається, як розірвана нитка.

Вона сидить на холодному камені, не рухаючись. Дихати боляче. Кожен вдих — як голка в легені. Але вона жива.

Двері зі скрипом розчиняються. У камеру заходить він. Важкий силует, очі — наче зі сталі.
Його голос — низький, грубий, наче шматує повітря.
…Він хапає її за волосся, змушуючи підняти голову.

— Відьма, — гарчить він з огидою. — Брудна, зіпсована тварюка, що грається у святу.
Вона дивиться прямо в його очі, попри біль і кров.
— Я не відьма!
— Мовчи! — він штовхає її на холодну підлогу. — Тут я вирішую, хто ти і коли будеш говорити.

Він схопив її за горло, підняв і притиснув до холодної стіни. Його губи майже торкаються її вуха.

— Запам’ятай: я — ким захочу, тим і будеш ти. І ти будеш мене слухатися. Бо я вирішую, коли тобі померти, брудна відьмо, що причарувала мого сина. І за це я тебе ненавиджу ще більше.

Тіло напружилося. Вілея змирилася зі своєю участю, і лише поодинока сльоза скотилася по її обличчю.
— Якщо зрозуміла — кивни.
Вілея кивнула.
Він відпустив її.
— Продовжимо пізніше, — мовив чоловік і вийшов, зачинивши за собою двері.

Вілея лягла на холодну підлогу і скрутилася калачиком.

Я відчувала всі її емоції й біль, ніби там була я, а не вона.
Потім мене перенесло в інший фрагмент із минулого — туди, де вона була щаслива.

Десь посеред лісової галявини Вілея прогулювалась із тим самим чоловіком. Вона називала його Аллес.
Вони йшли лісом, а потім сіли перепочити на сухе дерево, що лежало на землі.
Ніжні теплі обійми, поцілунки, дотики. Вони — лише двоє, серед величного лісу. Тепле сонце, що зігріває, липневий вітер і спів пташок, що лунав, мов музика.

Аллес з усмішкою поглянув на Вілею й сказав:

— Ти завжди вмієш знайти найкраще місце для відпочинку. Мабуть, ліс теж це знає.

Вілея злегка хитнула головою, грайливо піднявши брову:

— А ти впевнений, що саме я? Може, це ти просто любиш загубитися серед дерев?

Він ніжно торкнувся її руки:

— Можливо. Але з тобою навіть загубитися — приємно.

Вілея посміхнулася, дивлячись йому в очі:

— Тоді не губися надовго.

Їхні погляди зустрілися, і в цей момент світ навколо ніби замовк, залишивши тільки їх двох і тепле літо...

Я ніби-то поринула в пітьму, де чоловічий голос лише говорив:

— Запам’ятай... Запам’ятай усе, що бачиш і відчуваєш. Запам’ятай ціну кохання. А головне — викарбуй собі в пам’яті: відьмі не дозволено любити... Полюби... спочатку... себе. Кохання... загубить... тебе...

Потім голос обірвався і стих. А в моїй голові стільки питань, які я так і не встигла поставити.
Я ще певний час перебувала ніби в темряві...

Прокинулась Авіарія на холодній підлозі, скручена в позу ембріона. Вона не пам’ятала, як опинилася тут — адже лягала спати у своєму ліжку. Сонце вже давно зійшло, за вікном панував день — м’яке світло пробивалося крізь штори, заливаючи кімнату блідим теплом осіннього обіду.

Тіло нило. Серце билося нерівно, ніби ще не вийшло з тіні нічного жаху.
Це був не просто сон.
Він залишив у ній щось глибше, ніж страх. Липке відчуття тривоги, змішане з болем — фізичним і душевним.

Навколо панувала тиша. Тільки легкий шелест листя за вікном нагадував, що десь там — життя.
Вона повільно підвелася, спираючись на руки. Торкнулася прохолодної підлоги — і цей дотик остаточно повернув її до реальності. Але спогади все ще трималися, мов тіні, які не бажають розсіюватися.

— Я не відьма… — прошепотіла вона в напівтемряву кімнати, намагаючись зберегти цю думку як оберіг.

Втома була глибокою. Не лише тілесною — душевною. Наче ніч пройшла у битві.

Повільно, ніби на автопілоті, вона пішла до ванної кімнати. Поглянувши у дзеркало, завмерла. На шиї — сліди. Темні плями, мов синці. Відбитки пальців, як згадка про чиюсь грубу руку.

Холод пробігся по спині.
«Це вже не просто сни. Це щось інше…»

Її переслідували сни, які ранили не лише всередині. Тепер — і зовні.
І вперше з’явився справжній страх. Що буде цієї ночі? Чому це все почалося саме зараз? І чому — з нею?

Вона — звичайна жінка, терапевт. Живе тихим, навіть самотнім життям. Ніколи не шукала таємниць. Але, здається, таємниці самі знайшли її.

Авіарія відкрутила кран, і холодна вода змивала сон, втому, паніку. Довгий душ трохи заспокоїв. Але не стер відбитків страху.

Коли вийшла з ванної — вже була майже чотирнадцята година.
«Сніданок я вже проспала...»

Приготувала собі просту страву — овочевий суп і тост із сиром. Їла повільно, вдивляючись у порожнечу. Кожна ложка — спроба заземлитися, повернути себе в тіло, у теперішнє.

Після обіду перевірила валізу. Пройшлася по списку речей до подорожі — усе на місці. І навіть це не давало відчуття спокою.

Вона відкрила ноутбук і почала шукати інформацію. Відьми. Знахарки. Спалення на вогнищі. Фольклор. Ключове слово — «Вілея».
Але все, що з’являлося, було розрізненим: блоги, сумнівні сайти, уривки легенд. Жодної справжньої згадки, жодної конкретної історії.

«Може, вона ніколи й не існувала?..»
«Може, я просто схибнула?..»

Було близько п’ятої вечора, коли вона відкинулася на спинку стільця і зітхнула.
— Досить. На сьогодні — досить.

Щоб розрядити напругу, Авіарія вирішила подивитися щось "по темі" — містичний серіал про відьом. Може, в ньому вона знайде щось знайоме. Або просто зможе відволіктись.

Сонце вже хилилося до обрію. У кімнаті поволі згущувалися тіні, а світло екрану освітлювало її обличчя.