1. Сон.

Ранок. Сонячна галявина. З невеликої хатинки на околиці поселення виходить молода жінка з золотавим волоссям і блакитними очима, одягнена у просту, але гарну сукню. Вона невисокого зросту, рухи — плавні, ніби танець. У руках — маленький кошик. Повільно ступає босими ногами по м'якій зеленій траві, насолоджуючись кожним кроком.

Жінка підходить до струмка, що виблискує в сонячних променях, і вмиває обличчя прохолодною водою. Потім вона ніби спілкується з природою, обережно питаючи дозвіл у кожної рослини, перш ніж зірвати її до свого кошика. Відчуваю тепло її душі, що наповнює мене.

Раптом картина змінюється. Вечір. На березі річки сидять двоє — чоловік і та сама жінка, що збирала трави. Чоловік обіймає її, говорить про кохання, називає "моя люба Вілея". Вона відповідає взаємністю, і я відчуваю щире, світле тепло їхнього почуття.

Та ось знову змінюється сцена. Я бачу Вілею, прив’язану до стовпа, звинувачену у відьомстві. Той самий чоловік, що колись говорив їй про кохання, підпалює вогнище. Я відчуваю її душевний біль від зради — і навіть фізичний біль, ніби сама горю.

Прокидаюся, а тіло ніби досі палає. Швидко йду приймати холодний душ, і після нього настає полегшення. Сон був настільки реалістичним, що я пам’ятаю його кожною клітиною.

Сьогодні субота — вихідний. Час прийти до тями і подумати, що робити далі. Забути цей сон чи шукати відповіді у минулому? І при чому тут я — проста людина, що живе звичайним, трохи відлюдкуватим життям?

Я — Авіарія, лікар-терапевт. Люблю свою роботу і з нетерпінням чекаю на відпустку. Уже в понеділок я вирушаю в довгоочікувану подорож до мальовничих Карпат. Саме час починати збиратися.

Я відкриваю шафу і повільно дістаю валізу. Кожна річ — ніби шматочок майбутніх спогадів. Легкий запах гір, шелест соснового лісу, прохолодний вітерець — усе це вже чекає на мене. В душі тремтить легке хвилювання, змішане з надією.

Після ранкового пробудження і тихого часу на роздуми я починаю збирати речі для подорожі. Порядок у кімнаті — ніби спроба впорядкувати і думки. Кожна дрібниця — теплий светр, зручні черевики, записник із порожніми сторінками — вибираються уважно, неначе готуючись до чогось важливого. Збираючи речі, я відчуваю дивне поєднання хвилювання і тривоги — наче попереду відкривається двері в невідоме, до якого давно прагнула, але водночас боялася.

Спершу готую собі легкий сніданок — чашку ароматної кави і тост із медом. Їм повільно, намагаючись заспокоїти безліч думок, що роїлися в голові. Сни минулої ночі все ще не відпускають мене, наче тінь, що супроводжує кожен крок. Я ловлю себе на тому, що кожен звук і запах здаються надто яскравими, ніби світ говорить зі мною на особливій мові.

Згодом настає час обіду, і я готую просту страву — овочевий суп, що заспокоює і додає сил. Смак їжі допомагає повернутися в реальність, але серце все одно прислухається до тих загадкових шепотів, що долітають із минулого.

Після обіду вирішую прогулятися містом. Вулиці наповнені м’яким світлом сонця, прохолодним осіннім повітрям і шелестом листя під ногами. Кожен крок ніби веде мене глибше у світ, що переплітається з моїми снами і спогадами. Місто здається живим, дихає, розповідає свої історії — історії тих, хто жив до мене і залишив часточку себе в цих вуличках.

Фасади знайомих будинків ніби шепочуть мені давно забуті таємниці, а вітрини маленьких крамниць відбивають мій неспокій і надію. Я заглядаю у них неначе шукаючи відповіді на питання, які не можу сформулювати словами.

Раптом, серед вулиці, я бачу його.

Високий, у темному пальті, з глибокими, спокійними очима, в яких — щось знайоме до болю. Його постать виринає з натовпу так природно, ніби він завжди був поруч. І водночас — надто нереально.
Я завмираю.

Він здається мені з іншого часу. Зі сну.

І як тільки ця думка зринає в голові, різкий біль проймає скроні.
Земля зникає з-під ніг.

Усе навколо тьмяніє, і на мить я бачу іншу себе. Босі ноги на м’якому моху, сонце в кроні дерев, запах диму...
І — його. Але вже не в цьому пальті. Інший одяг. Інші очі. Але він.

Це триває лише мить.
А потім — реальність.

— Обережно… — хтось обережно підхоплює мене, утримуючи, щоби не впасти.

Я розплющую очі й бачу його. Того самого чоловіка. Його рука тримає мене за плечі, і в цьому дотику є щось незрозуміле — м’яка напруга, що проходить крізь усе тіло, як короткий імпульс.
Я відчуваю, як серце пропускає удар.

— Я… все добре, — кажу, збираючи голос докупи. — Просто, здається, різко впала напруга.

— Можливо, вам варто звернутися до лікаря. Це виглядало серйозно, — його голос теплий, і в ньому звучить справжня турбота.

Я ледь усміхаюсь.

— Я і є лікар. Терапевт. Напевно, мені варто частіше снідати, — намагаюся звести все до жарту.

Його очі на мить затримуються на моїх. В них — уважність і ще щось… глибше. Якесь відлуння, що торкається самої душі.

— Даніель, — тихо каже він, простягаючи руку.

— Авіарія, — відповідаю. І коли наші долоні зустрічаються, на мить мені здається, що світ стихає. Лиш м’який вітер і ми.
І це незрозуміле відчуття... наче ми вже зустрічалися. Давно. Але де — я не можу згадати.

— Приємно познайомитися, Авіаріє, — каже він з ледь помітною усмішкою. — Сподіваюся, ви не проти, що втрутився.

— Якби не ви — я, можливо, досі лежала б на асфальті, — сміюся тихо. — Дякую. Справді.

— Тоді, можливо… ми ще побачимось?

Ці слова прозвучали просто, майже невимушено, але я знову відчула той легкий поштовх усередині — як перед дощем, коли небо ще світле, але повітря вже змінюється.

— Можливо, — кажу, і наші погляди зустрічаються ще раз.
У цьому погляді — щось тихе і тягуче. Як недомовленість, що обіцяє продовження.

— Тоді… до зустрічі, лікарю, — усміхається він і повільно зникає в натовпі, ніби розчиняється у повітрі.

Я ще кілька хвилин стою нерухомо. Тепло його дотику досі пульсує на плечі.
І десь глибоко всередині — відчуття, що ця зустріч була не випадковою. Як і все, що починає траплятись зі мною останнім часом.