Глава 5

Керівництво напрочуд легко схвалило заяву на відпустку. Колеги проводили її заздрісними поглядами, бо їх самих так не відпускали.

Дивлячись на цих людей, Олена вперше запитала себе: а кого ж таки цінують більше? Її, чий особистий простір поважають та гідно оплачують працю, чи їх, без яких не можуть обійтися настільки, що навіть законний відпочинок відкладають? У результаті ж і тих, і інших однаково легко і швидко забувають, варто ненадовго вийти з ладу або зробити непробачну за мірками суспільства помилку.

Дівчина дивувалася своїм думкам, настроєм та поведінкою. Злилася на себе, вирішивши, що розм'якла. Це недопустимо. Але нічого не могла вдіяти. Начебто після перезавантаження спливли приховані налаштування BIOS і стався збій від несумісності з іншим програмним забезпеченням.

Насилу доживши до вечора п'ятниці, Олена з полегшенням скинула туфлі на порозі своєї квартири, варто було їй тільки закрити двері зсередини. Глянула з коридору на свою квартиру, мов чужу. Дивно. Все якесь чорно-золотисте. Вигадливе, чи що. Хочеться тепліших відтінків. Ось і чудово, у вихідні із задоволенням займеться опрацюванням нового дизайну.

Прийнявши душ, заварила собі каву. Зирнула в чашку і скривилася. Втомилася від гіркоти. І взагалі втомилася. Якби не кілька контрольних негативних тестів, вирішила б, що вже вагітна – надто різка зміна смаку та переваг.

Наспівуючи легку романтичну мелодію (згадати, з якого вона фільму, так і не змогла), спорудила для себе коханої какао з молоком. Трохи подумавши з чашкою в руках біля виходу з кухні, повернулася, почала намазувати хліб маслом. Поклала зверху ковбасу. Додала шматочок сиру. І ще один пластик ковбаси. Оце, здається, все можна було і без хлібу.

Задоволено усміхнулася, наплювавши на дієту, повернулася до кімнати і вмостилася на диван з ногами.

Небо шаром валилося на землю, народжуючи зірки. Наче і воно раптом вирішило повторити її шлях та її думки. Олена раптом відчула умиротворення та спокій. Робила все так, як має бути. А раніше що?

Чим тоді вона займалася раніше? Якби те все було непотрібним, не було б і цього відчуття сьогодні. Адже все, що відбувалося раніше, і створює сьогодення.

Перевірила стан банківського рахунку. Прекрасно. Гроші працюють. Значить, саме час відпочити. Зайнялася кошторисом затіяного ремонту. Хотілося, щоб з усіх боків оточувало щось тепле і приємне. Чомусь в памʼяті одразу ж виникло то світло, що виходило з ікони в храмі.

Вихідні в приємних турботах і роздумах промчали стрімко, наближаючи момент останньої надії.

Прямуючи до клубу, де й домовилися зустрітися, вона зловила себе на думці, що до Віктора не пробувала ні з ким завагітніти. Вишукувала відповідну кандидатуру. То чому надія остання, якщо у разі невдачі потрібно буде просто знайти нового донора?

Але варто їй було спробувати уявити поруч із собою іншого чоловіка (хоча б усміхненого і явно підкореного нею Олександра!), як тут же замутило і застукало в скронях.

Поруч із нею акуратно припаркувалася вже знайома машина. Віктор, не виходячи із салону, відчинив їй двері, приспускаючи окуляри на ніс. Варто відзначити, що виглядав чоловік чарівно.

Олена не поспішала сідати в авто. Її надзвичайно бентежили нові для неї думки, власна поведінка та зміна сфери інтересів. А головне, що вона не могла ніяк зрозуміти, що могло стати тригером для запуску цих змін.

- Привіт, - легко привітався він. - Вибач, що не виходжу. Сідай якнайшвидше і побачиш чому.

Заінтригована і трохи спантеличена, дівчина шмигнула на пасажирське сидіння і обімліла від побаченого.

- Ось, - посміхнувся льотчик, безпорадно розводячи руками, - заснув.

У нього на колінах в імпровізованому гнізді з розгорнутого букета солодко спало смугасте кошеня з білими лапками. Наче хтось вдягнув його у білі шкарпетки. Олена розпливлася в посмішці, перш ніж встигла проконтролювати свою реакцію.

- Виліз у машину. Напевно, коли я був у квітковому. А по дорозі сюди ще й вирішив, що мої ноги - ліжко, що підходить для нього. Тут ще й ароматизатор тобі, – добродушно посміхаючись, кивнув головою на квіти.

Вона теж посміхнулася.

- Тепер треба вигадати, куди його подіти. Моя робота тварин не передбачає.

Він на мить спробував уявити, що приходить додому, а на нього чекає оце пухнасте диво. Кілька секунд на душі було тепло. Та звичка належати тільки собі і не турбуватися про інших одразу протверезила його. Він відлітає і днями відсутній вдома. Хто дбатиме про кицю? Доведеться щоразу шукати когось, хто б доглянув тваринку. Припустимо, Віра б погодилася. А потім бути боржником? Ні, надто гидко і залежно від інших. Воно того не варте.

- Нікуди не діти, - почула Олена свій голос ніби збоку. - Я його заберу.

Сказала і сама собі здивувалася. Навіщо їй це? Але одразу уявила собі, як маленька дитина повзає по підлозі в її світлій вітальні у бежевих віддітнках. Скрізь вікно пробиваються теплі та лагідні промені сонця. Малеча весело сміється, а поруч вештається маленький хвостик. Це ж картинка мрії.

- Правда? – здивувався Вітя.

Видихнув з полегшенням. Викинути на вулицю бідолаху він би не зміг. І раптовий обов'язов лежав би тягарем на плечах, доки знайшов б хазяїна для пухнастика. Він відверто зізнавався собі, що належить до тих людей, чий максимум - ласкаво посміхнутися, проходячи повз милих вуличних тваринок. Ну може ще трохи за вухом почухати.