Пролог

Біжу як навіжена лікарняним коридором. Серце стискається від болю. Ні про що не можу думати, тільки про аварію. Наче лавиною нахлюпує спогад за спогадом. Такі ж коридори, лампи на стелі, звуки й запахи та нестерпний біль. І жахливе відчуття, що життя розділилось на до та після. Тільки тоді… тоді зі мною не було Олеся. Олеся, який взяв на себе частину мого болю. Який зараз міцно стискає мою руку, не дає підкоситись ослаблим колінам. Завдяки йому я тримаюсь, думаю, спілкуюсь. 

Навіть на рецепції саме він уточнює дані, взнає номер палати. Це мене сприймають як дитину: милу, наївну та беззахисну. А з ним говорять, з ним рахуються попри те, що він лише на кілька місяців старший за мене. У його погляді завжди  щось таке, що впливає на людей наче магія, спонукає виконувати прохання, не дурнувато “сюсюкатись”, зверхньо посміхатись чи поблажливо поступатись, а саме спілкуватись як з рівним. От і зараз молоденька медсестричка зі шкіри пнеться, щоб догодити, лукаво стріляє з-під густих нарощених вій, прикушує спокусливу пухку губу, поки шукає інформацію. 

Я закипаю, а йому байдуже. Наче й не розуміє, яке враження справляє. 

― Ходім! ― тягне вперед. Я покірно слідую за ним.

Навіть не пам'ятаю, як ми сюди дістались. Здається було таксі, здається платив за нього Олесь. Моя нещасна сотка й досі шкребе гострими краями через тканину кишені. 

― Юсь, зупинись! ― несподівано наказує. Теплі пальці трохи міцніше стискають долоню. ― Постій на мить, почекай. 

Я не хочу спинятись, але спиняюсь. Завмираю. 

― Послухай мене, заспокойся, ― обхоплює плечі, примушує зазирнути прямо у вічі. ― З нею все добре. Це лише перелом та легкий струс. Мама не повинна тебе бачити в такому стані, та ще й тоді, коли ти прямо порушила наказ їхати додому. Опануй себе.

Він безумовно правий. Мені дістанеться на горіхи за непослух, але найголовніше ― я примушу її хвилюватись. Та інакше не можу. Хитаю головою.

― Ти не розумієш… 

Хапаюсь за голову руками, стискаю скроні. Мимоволі витискаю з себе слова, що зараз недоречні. Але стримати їх не можу.

― Якби ж ви всі не приховували від мене правду! ― стогну у відчаї. ― Ти ж знаєш те, що я не пам’ятаю. Це роз'їдає мене!

― А може не варто згадувати? ― забирає мої руки. Ховає у своїх долонях, притуляє до губ, наче хоче чи то зігріти, чи то поцілувати. ― Юсь, все минуло. Ти тепер інша, все тепер інше. Нове. І все почнеться по новому. 

― Як же почати по новому, якщо я не пам’ятаю минулого? ― хриплю. 

Солоні сльози дряпають горло. 

Але він у відповідь лише хитає головою. 

Наші пальці знову переплітаються.

― Я поряд. Пам’ятай ― я завжди поряд, щоб не трапилось... 

Вірю. Дійсно вірю, можливо єдиному. Чомусь знаю, що говорить правду, від щирого серця.

Ми штовхаємо білі двері палати, переступаємо поріг, і серце знову болісно стискається від жалю.  

Мама бліда лежить на ліжку. Нога у гіпсі, перемотана білими бинтами, виглядає жалісливо. Поряд на стільчику ба витирає сльози картатою хустинкою ― вона завжди їх носить з собою, ніколи не  забуває. А на ліжку, прямо біля моєї мами у напівоберті сидить незнайомий чоловік. Він ніжно тримає її тонку ослаблу руку, щось тихо та втішно говорить. Й дивиться на маму з неймовірною теплотою й любов'ю, якої я ні разу ні у кого не спостерігала.

Нас відразу помічають. Осудливі погляди схрещуються на мені. Проте не тільки осуд світиться у них. А ще дивний, незрозумілий мені потайний страх.

Рука Олеся, що міцно стискає мої похололі пальці, слабне, і зрештою відпускає їх. Я потилицею відчуваю його погляд повний ненависті. Тієї самої, яка зустріла мене в перший день у ліцеї. Уся ніжність, щирість, любов, що відчувались досі, наче крихти розбитої кришталевої вази осипаються додолу. В одну мить нищаться всі почуття.