Розділ 12

Цю розмову кручу в голові і на наступний день, і ще через день. Картинка  потроху складається. Шкода, що саме так я дізнаюсь про ще когось у маминому житті. А найбільше шкода, що цей хтось робить їй боляче. Кохання ж наче має приносити радість. Хіба ні? Інакше навіщо? Але і Ліда страждає, бо любить не того хлопця. І Ді постраждала у свій час. Краще, можливо, взагалі  не кохати? 

Зітхаю, підперши підборіддя кулаком. Вдаю що слухаю, Людмилу Степанівну вчительку з “укрліт”. І там кохання. Звісно ж нещасне. Марійка на сусідньому стільчику аж схлипує. 

Щось штурхає всередині обернутись. Не хочу, але мимоволі все ж обережно повертаю голову в сторону Олеся. Він, на відміну від мене, слухає уважно, задумливо. Навіть погляду не відводить від Людмили Степанівни, що цитує “Я стужився, мила, за тобою...” Дмитра Павличка. Серце гупає. Закусую губу й собі повертаюсь до дошки. Сподіваюсь, він не помітив мого погляду. Але щоки зрадницьки починають горіти. 

Ні, кохати точно не хочу. Не зараз. І не його… Це найгірше, що могло б зі мною трапитись. 

Якось непомітно, день за днем, настає п’ятниця. І обіцяна дискотека бентежить усіх ліцеїстів. Я трохи переживаю. І навіть хвилююсь. А ще згадую яку бурю доводиться витримати, щоб відпроситись у мами. Вона неочікувано забороняє мені йти. А я неочікувано замість того, щоб вхопитись за це, як за привід відмазатись, роблю все, щоб відпустили. Бо несподівано розумію, що справді хочу піти. Зрештою, обіцяю бути обережною і добратись додому на таксі. І ні в якому разу не йти однією. 

Після сьомого уроку у фоє починають встановлювати апаратуру. У нас фізкультура, але ми займаємось тяп-ляп, крізь відчинені двері залу поглядаючи на Віктора Андрійовича ― нашого вчителя інформатики і, за сумісництвом, діджея, звукорежисера та музиканта на всіх святах. Цікаво ж… Дискотека має початись о п’ятій. У нас буде ціла година, щоб перевдягнутись, перекусити і прийти. Ті хто поряд живуть, збігають додому. А ми всі домовились зібратись у Діани. 

Ліда аж підстрибує від нетерпіння. Ліза Іванівна, вчителька з фізкультури, давно вже махнула на нас рукою. Хіба від настільки збуджених та збентежених підлітків можна добитись адекватної здачі нормативів? Тому ми просто сидимо на матах і пліткуємо. 

― Ох, а що як його не буде? ― тужить Лідочка, як завжди думками про Ярослава.

― Куди він дінеться? ― пирхає Ді. ― Щоб Шинкаренко пропустив дійство, де збереться багато гарненьких дівчат, яких можна безперешкодно позатискати?

Ліда звісно ж супиться, готова захищати свого лицаря:

― Навіщо ти так про нього?

― Бо він бабій, Лідочко, ― підтримує Діану Віка. ― Що ти в ньому знайшла?

Подруга наївно кліпає довжелезними віями. 

― А хіба можна наказати серцю? Я коли його бачу, всередині, ось тут, ― притуляє долоню до грудей. ― Стає так гаряче і млосно, а в голові паморочиться. Нічого вдіяти з собою не можу.

Я ж кажу ― нащо таке кохання. Якщо серцю не накажеш… 

І знову мій погляд мене зраджує та шукає Олеся. Хлопці затіяли змагання і тепер по черзі всі підтягуються на турніку. Звісно Олесь не може не похизуватись своїми біцепсами. Навіть рукава футболки засукав, щоб видно було. 

“Позер”, ― подумки фиркаю. І несподівано ловлю його погляд. Він дивиться так пильно, уважно, наче до самих глибин душі намагається проникнути. І тепер у мене в грудях стає гаряче і млосно. Точнісінько як описувала Лідочка. 

Червонію та відвертаюсь. Десь у найглибшому куточку свідомості виникає думка, що то для мене він так демонстративно вихваляється. Але одразу ж відкидаю її. З якого це дива Олесеві хизуватись переді мною. 

Тільки навіть саме припущення, що це він так добивається моєї уваги, уже викликає мурашки по шкірі й дурнувату посмішку. 

― Не смішно, Юсь, ― супиться Ліда. ― Я серйозно. 

І я розумію, що ненароком образила її.

― Вибач, ― опускаю очі. ― То я не з тебе… ― ніяковію. 

― А з кого? ― миттю цікавиться допитлива Віка.

Мовчу. З однієї сторони ніби як не відповісти ― підтвердити, що насміхаюсь з подруги. А з іншої ― визнати, що витріщалась на Олеся якось соромно. А ще більше соромно, якщо дівчата зрозуміють, що він занадто багато останнім часом у моїх думках. 

Крізь вії знову кидаю погляд на Олеся. Але він вже, на щастя, не дивиться на мене. Разом з іншими хлопцями підбадьорює Макса, що саме підтягується на турніку. 

― А не закохалась ти часом? ― дивує прозорливістю Віка. 

Добре, що Діана мовчить. Вона ж про все раніше здогадалась. 

― Справді? Закохалась? ― радісно скрикує Ліда. ― А в кого? Кажи! Ну?

Я соромлюсь ще більше, рвучко хитаю головою. Тільки подруг це не зупиняє. Вони беруться по черзі називати імена однокласників, намагаючись вгадати. І я ще нижче опускаю голову. На превелику радість, поки звучать зовсім не ті імена. І стукіт мого серця ніяк мене не видає. Але з кожним не вгаданим, вони наближаються до імені Олеся. І від тривоги мої руки на колінах нервово мнуть тканину широких спортивних штанів. Поки я не готова ні з ким ділитись своїми почуттями… 

Від повнісінького сорому мене рятує дзвінок на перерву. 

― Гаразд дівчата. Ходімо, ― перша підхоплює рюкзака Діана. 

Я вдячна їй, за те що не підключалась у бесіду. І за те, що тепер так вміло перемкнула увагу від мене на іншу тему. Видихаю стиснуте в грудку повітря, що зібралось у легенях. Й підіймаюсь на ноги.

Літа та Віка також встають та беруть свої речі. На переодягання не хочеться витрачати час. Тим паче, що фіз-ра останній урок і дрес-код ми не порушуємо. 

Ліда, балаболка, як тільки опиняємось на вулиці, знову переключається на свого Ярослава. Гадає, яку музику підберуть для дискотеки, чи буде багато медляків, і, якщо оголосять білий танець, чи варто запрошувати Ярика. І я нарешті повністю відчуваю ― про мене забули. 

Кілька хвилин дороги ― і ми вже й Діани. А там, після легкого перекусу, починаємо вбиратися до дискотеки. На неї можна й трішки фривольніший одяг, навіть дещо відвертіший. Але, звісно в межах пристойності. Тому  Віка хизується коротенькою шкіряною спідницею, Лідочка до звичайних джинсів одягає короткий топ, який хоч і не сильно, але оголяє тоненьку смужку шкіри на животі, особливо під час руху. Ді як завжди вбирається у щось таке, незвичне, екстраваганте, але цікаве. Й готичне. Я просто перевдягаюсь у шкільний одяг: джинси та білий светрик. Якось не подумала, щось з дому взяти. А тепер уже пізно.