Розділ 11

Вечірнє місто заворожує. Щоправда, деякий час я все ж тривожно озираюсь, завмираю від страху, помітивши чергову автівку і відразу ж розслабляюсь, зрозумівши, що це не та. 

Мої пальці в Олесевій долоні досі, а ми вже пройшли половину шляху. Мовчки. Кожен думаючи про своє. Я про переслідувачів і про те, як тупо виглядала в очах Немирного, розповідаючи всі ці нісенітниці. Прокручую в голові, що він про мене може подумати й мучусь від сорому. Він... він невідомо про що. Голова опущена у глибокій задумі, долоня надійно охоплює мою. Може він забув, що тримає мене. 

Непомітно ворушу пальцями, і його рука відразу ж різко стискається, наче намагається вдержати. І ми йдемо далі, як ніби нічого не відбулося. Але моє серце під ребрами сіпається і починає шалено калатати, а під грудиною розливається дивний лоскіт. Наче невагомі крильця метеликів тріпочуть усередині.

Усі ці хвилювання геть вибили з голови найосновніше ― я ж збиралась поговорити з Олесем на рахунок його ставлення до мене. А тепер…

Скоса дивлюсь на хлопця. Насуплений погляд у далечінь, цілковита зосередженість на своїх думках. Як почати розмову? Тим більше після того, яки виставила себе цілковитою дурепою. А раптом моя параноя і на його ставлення поширюється. Раптом ненависть здалась, а він нічогісінько до мене не відчуває. І ці мої запитання лиш викличуть подив, нерозуміння й насмішки.

Зітхаю, нервово закушую губу. Але ж не можу далі терзатись невідомістю. Можливо, більш слушної нагоди й не буде. 

― Олесь... ― тихо кличу.

― М? ― мугикає під ніс.

Навіть не повертається. І я знову знічуюсь. 

― Олесь… ― повторюю. ― Я хотіла спитати. ― Набираю в груди повітря, наче збираюсь пірнути з високої вежі. І, стиснувшись у грудочку від страху, видаю: ― Чому я тобі не подобаюсь? 

Він спиняється, і я разом з ним.  Повертається до мене. Уважно заглядає в очі. В напівтемряві його очі здаюсь темними, майже чорними. 

― Не подобаєшся? ― схиляє голову набік. 

Дивно, але моя рука ще досі у його. І відпускати мене він схоже наміру не має. А я чомусь і не проти.

Киваю у відповідь. І завмираю в очікуванні. 

Він примружується. 

― А чому ти нічого не пам’ятаєш? ― несподівано й собі запитує.

― Я? ― з несподіванки широко розплющую очі. Відвертаюсь. Певно зараз точно подумає, що в мене не все гаразд з головою. Але якщо хочу щирості, мушу й сама бути щирою. Навіть якщо це настільки ніяково.

― В аварію потрапила... Давно... Лежала в комі, а коли вийшла... — нервово заправляю за вухо волосся. — Загалом, згодом зрозуміли, що я не пам’ятаю кількох місяців життя. Лікарі говорили, що спогади повернуться, але вони не повернулись. 

З занепокоєнням наважуюсь глянути на Олеся з-під опущених вій. Він здивований, хоч вигляду не подає.

― І як тобі?

Знизую плечима.

― Це ж лише кілька місяців. І так, деякі дрібниці. Наприклад, як ми жили тут, коли я була маленька. Не так як у фільмах. Своє ім'я я пам'ятала... і рідних... ― мимоволі посміхаюсь. 

Він більше не питає, захоплює мене далі. Ми знову йдемо мовчки, аж поки тишу не порушує уже сам Олесь. 

― А як ти думаєш, спогади можуть повернутись, бо ти тепер знову тут живеш?

Я про це, як не дивно, не задумувалась. 

― Не знаю... ― щиро зізнаюсь. — Але насправді для мене це не має значення. Адже я навіть не знаю, про що забула. Тому, власне, й не сумно. Хіба можна сумувати за тим чого не знаєш?

Він повільно окидає мене дивним поглядом.

― Можливо й можна, — несподівано ошелешує відповіддю.

Що має на увазі так і не здогадуюсь. А спитати соромлюсь. Й між нами знову запановує мовчанка, аж поки не опиняємось під дверима мого під’їзду. 

Ми спиняємось, завмираємо одне навпроти одного. Я знову втуплююсь в його груди, свердлю очима сріблястий язичок блискавки. Він ― мою потилицю. Чомусь безпомильно знаю, куди направлений погляд. Завжди знала, з перших хвилин як побачила. 

― Вибач, ― видаю. Зніяковіло поправлю лямку наплічника. ― Я ж певно відірвала тебе він якихось справ.

Несподівано розумію, що Олесь не просто так трапився мені на дорозі. Певно йшов у своїх справах. Звісно в нього є й інші клопоти, окрім як няньчитись зі мною. Мигцем кидаю погляд на нього.

― Пусте… ― видихає білястий клубочок пари.  

Знову знічено опускаю голову. Маківкою відчуваю тепло його дихання. Й метелики знову тріпочуть, і солодко ниє у грудях. 

― Я в магазин йшов. Ми з татом збирались повечеряти. 

Тепер уже сміливіше підіймаю голову. Заглядаю в очі. Все одно відчуваю себе винуватою — залишила "чоловіків" без вечері.

― Твоя мама теж, як і моя пізно вертається? — співчутливо запитую. Пам'ятаю, коли ми самі жили, без бабусі й дідуся, мама теж не завжди встигала готувати.

Його обличчя миттю міняється. Стає далеким, замкненим. Уже розумію, що бовкнула щось не те. А коли відповідає, серце стискається від болю. 

― Мама померла. Коли я був ще завсім малим… ― рівно промовляє. Але я бачу, що за показним спокоєм ховається справжнісінький біль. 

― Вибач, — шепочу. — Мені дуже шкода. 

Від емоції перехоплює горло. Голос здається хрипким, чужим. 

― Не переймайся. Це було давно, ― знизує плечима. Старається здаватись байдужим. Але я бачу, що це не так. Та і яка дитина не хоче бути поряд з мамою?  Навіть не уявляю, що було б, якби моєї не стало. 

Від подібних думок шкірою біжить мороз. Мерзлякувато пересмикую плечима. 

― Ти замерзла, ― робить свій висновок. Хапається за привід, щоб закінчити розмову. ― Тобі вже час додому. 

Відступаю, трохи засмучена його прохолодним тоном. І на цей раз легко ввільняю руку. Та близькість, проблиски якої відчувала увесь цей час, зникає. Тепер переді мною знову той самий холодний зверхній Олесь, якого я бачила у перший день в ліцеї. І хочеться язика собі відкусити за необережну фразу. Тому що несподівано відчуваю, що той Олесь, який відкрився мені кілька хвилин назад, який мене втішав, тримав у обіймах та щиро турбувався, мені подобається.