Розділ 10

Квартира Діани мені відразу сподобалась. От буває таке ― заходиш у незнайоме приміщення і моментально відчуваєш спокій та затишок. А ще запах. Запах там неймовірний. Ванілі, яблук і кориці. Навіть стриматись не можу, мимоволі глибоко вдихаю і ловлю розуміючий погляд подруги. 

― Це мама напекла булочок перед зміною, ― підморгує. ― Зараз повечеряємо і за роботу. Тато мав ще шубу сьогодні робити… Любиш? ― дивиться високо підійнявши брови.

Та хто ж не любить оселедця під шубою, хочеться відповісти мені. Але натомість лише знічено киваю. І відчуваю легенький, майже непомітний укол пекучої заздрості ― певно чудово, коли тато так піклується про сім’ю, готує улюблені страви… Мені це, на жаль, не відомо…

― От і чудово. Гайда мити руки! ― командує у своїй звичній манері. 

― Та я не голодна! ― віднікуюсь. ― Може давай відразу за доповідь?

Насправді почуваюсь трохи незручно. Батьки Ді навряд чи розраховували годувати ще одну людину. 

― Не вигадуй! ― грізно супить брови. ― Мені одній не з'їсти. Мама в нічну, а тато повернеться пізно. До того ж я попередила, що буду не одна.

Все одно хитаю головою. 

― Окрім того… ― виразно дивиться на мене і врешті використовує заборонений прийом. ― Твоя бабуся, впевнена, більше тебе до мене не відпустить, якщо залишу голодною. 

І я лише пожалкувати можу, що якось при ній згадала, що ба фанатично намагається мене відгодувати, відколи ми з Києва повернулись. 

― Гаразд, ― здаюсь на милість. І приречено тупцяю у ванну. 

Такому напору важко опиратись. Тим паче, що Ді вже на кухні розставляє порції на нас двох та споро готує цілий заварник ароматного чаю.

Оселедець просто неймовірний. Наче хтось знав, що це одна з моїх найулюбленіших страв. А випічка тане у роті. Особливо, коли запиваєш все свіжозавареним чаєм з гілочок малини та меліси. Навіть не помічаю, як тарілка стає порожньою, а у мисці меншає на кілька булочок. 

Після швиденької вечері одразу сідаємо за ноут. Тема у нас не важка. Швидко розподіляємо обов’язки. Я шукаю текст та картинки, Ді все це ліпить до купи у програмі. Навіть музику примудряється пустити на фон.  

― Гадаю, дванадцятка нам гарантована, ― після останньої крапки задоволено потирає долоні й діловито повідомляє. ― Я тобі ще на пошту кину на всякий випадок. Раптом що…

― Ок, ― кидаю у рюкзак зошит та книгу. Погляд падає на годинник на столі. Перевалило за шосту. Оце ми засиділись.

― Давай ще чаю з булочками. ― пропонує.

Зітхаю. Булочки, звісно, неймовірні, та й з подругою весело. Поки доповідь готували, встигли набалакатись, насміятись. Хто б міг подумати, що робити домашку так весело. Але за вікном уже темно. Вдома будуть переживати 

― Ні, ― сумно хитаю головою. ― Мені вже й справді треба додому. На мікрорайон довго добиратись. 

― Тут маршрутка пряма. Я тебе посаджу, ― заспокоює. Спокусливо стріляє очима з-під вій, та виразно смикає бровами в сторону порожньої тарілки від випічки. На ній лише сиротливі крихти підсихають. Навіть не помітили, як змели ще кілька булочок, поки робили презентацію. Добре, що вони невеличкі. А то так і лопнути можна, а спинитись ж не сила.

І саме у цей час ми чуємо як клацають вхідні двері. 

― О, тато повернувся! ― обличчя Ді міняється у мить. Радісно сяє. 

― Тоді я точно піду, ― несподівано для себе червонію. Зненацька розумію, що дуже ніяково побачити батька подруги. Може через ту незрозумілу заздрість. Цікаво, я так само радісно зустрічала свого, коли була дитиною? 

Але Ді вже хапає мене за руку.

― Зачекай, я вас познайомлю! ― тягне у коридор. Я ледь встигаю рюкзак підхопити. ― Я стільки про тебе розповідала…

Останні слова й взагалі змушують почуватись незатишно.  

― Тат! Привіт! ― вилітає з кімнати та штовхає мене уперед. Де біля порога завмер симпатичний чоловік у круглих окулярах в тонкій оправі. Чомусь саме на ці окуляри звертаю увагу в першу чергу. 

― Привіт, мавпочко! ― лагідно посміхається. 

А Діана ледь не підстрибує на місці від нетерпіння.

― Знайомся, це Юстина. Моя нова однокласниця, ― відрекомендовує червону наче буряк мене. 

― Вітаю, Юстино, ― мені теж дістається сповнений теплоти погляд. ― Дуже радий нарешті з тобою познайомитись!

І я нічого не можу з собою вдіяти, лиш знічено червонію ще більше. 

― Добрий вечір, пане… пане Острозький, ― кидаю невпевнений погляд на подругу.

― Та, я Юсю на зупинку проведу, ― повідомляє Діана, поспіхом накидаючи курточку. 

Я теж берусь узуватись, щиро сподіваючись, що ніяковість з часом пройде.

Здається, що з кожною хвилиною темрява за вікном густішає, наче виварений кисіль. Треба буде обов'язково як тільки сяду в маршрутку, написати бабусі, що вже їду. 

― Будьте обережні дівчата, ― киває пан Острозький. Й лагідно куйовдить волосся доньки. Розтріпані чорні пасма роблять її ще більше схожою на піксі.

― До побачення! ― пищу наостанок, намагаючись не дивитись в очі, і ми виходимо на сходовий майданчик.

Чимдуж збігаємо на перший поверх, гулко стукаючи кросівками по кам'яним східцям. Наші кроки луною розлітаються в тиші під'їзду. І я наче чую, як скриплять старенькі двері, поки допитливі сусіди виглядають, хто ж порушує вечірній спокій. Чийсь старечий голос бурчить нам у спину грізне: "Ти диви, розбігались тут як лисі коні!"

Стає трохи соромно і смішно. Діана пирскає перша, я за нею. Дивно себе відчувати бешкетницею навіть у такій дрібниці. І, до речі, чому "лисі коні"? Чи вони бігають якось гучніше. Загадка століття...

До зупинки справді кілька кроків. І людей на ній багацько. А за хвилину, я бачу, як під'їжджає моя маршрутка. 

― До завтра! ― поспіхом обіймаємось з Діаною. 

― Обов’язково мені відпишись, коли доберешся! ― суворо наказує на останок і ще раз обіймає.

Я у відповідь киваю. 

Вона махає рукою й поспішає до під'їзду, а я стаю в довжелезну чергу. Люди заходять поволі, натовп потроху зменшується. А коли до дверей залишається всього кілька осіб, розумію ― я вже ніяк не влізу. Доведеться чекати наступну.