Розділ 9

В понеділок йду у ліцей з похмурою рішучістю. Раз не вдалось дізнатись від  мами й бабусі про минуле, треба приперти до стіни самого Олеся. Спитаю просто в лоба і побачимо, що буде. Йму приховувати точно нема чого, раз так відверто демонструє до мене ненависть. 

Демонстрував, ― виправляю себе. Останні події, те як від Ярослава захистив, турбувався, все ж показують, що не так вже він мене й ненавидить. І я терпіти не можу те ніякове відчуття вдячності, яке мимоволі прокидається в душі. Тому що простити ось так легко тижні холодної ненависті занадто. 

Дорога через напружені роздуми вперше здається занадто короткою. Вперше за цей час я бажаю розтягнути її на якомога довше, а вона навпаки біжить уперед, наче стискає  час у щільно зібгану пружину. І у ліцей я заходжу з шалено вистукуючим серцем. Хоч і наважилась на розмову, але острах того, що почую терзає зсередини наче гострими пазурами. Чомусь здається, що правда мені не сподобається. 

А перед дверима класу й зовсім застигаю, тримаючи руку на холодній металевій ручці. Як у перший день. Тільки сьогодні чомусь ще більш бентежно. Як уявляю гострий пильний погляд Олеся, так серце відразу в п’яти й падає. Ті повідомлення та сутичка на ґанку здаються смутним сном. 

Та виходить, що хвилююсь дарма. Олеся у класі немає. Зате є дівчата, які відразу ж підлітають з новинами, розпитуваннями та вибуховими ідеями. Лише Ді дивиться на мене трохи напружено та схвильовано, мовляв, як почуваєшся після всього? Непомітно у відповідь знизую плечима ― все гаразд. І ще раз оглядаю клас ― Олеся таки нема.

― Ти ж будеш на дискотеці? ― пристає з питанням Віка. 

― Не знаю, ― ледве вдається перевести погляд на неї. ― Я взагалі не любитель... 

Насправді ніяково. Не знаю, що там робитиму. Дуже вже смутно уявлю собі, що вони собою являють, ті шкільні дискотеки. Й взагалі до кінця не впевнена, чи мене відпустять. Повертатись доведеться пізно, а з мого району я мало кого знаю, й практично ні з ким не спілкуюсь. Ярика в розрахунок не беру, краще вже в сутінках самій. 

― Та ти чого! ― шарпає за рукав Ліда. ― Пішли. Буде весело. От побачиш. 

― Та я й не сумніваюсь, просто не впевнена. І не хочу обіцяти наперед. Раптом у мами якісь плани на цей вечір, ― викручуюсь. 

― А як гадаєте, якщо я Ярика на медляк запрошу, буде занадто? ― Ліда як завжди про своє. 

А ми знову з Ді перезираємось. І що робити? Як їй очі розкрити на цього негідника?

― Ми щось придумаємо? ― непомітно шепоче мені Діана, поки Віка і Ліда обговорюють вбрання, яке думають одягти на танці. 

― Навіть не уявляю, що ти вигадаєш, ― хитаю головою. 

― Я сама поки теж… ― зізнається. ― Але таким нахабним рученятам варто відразу по пальцях давати, поки не стало занадто пізно. Повір, я знаю про що кажу. З власного досвіду… ― Стає неймовірно серйозною.

― Ді? ― здивовано дивлюсь на неї.

А вона у відповідь супиться. Аж не звично бачити нашу завзяту піксі такою надмірно суворою.

― Був один покидьок в моєму житті, ― врешті промовляє. ― Дістав по заслугах не переймайся, ― махає рукою. ― Просто через мою наївну дурість значно пізніше ніж варто було. Теж себе ледь не  королем вважав. Я йому корону поправила. 

Хочеться розпитати, але не наполягаю. А Ді не горить бажанням вдаватись у подробиці. І я, знову повернувшись до власних переживань, озираюсь, чи не пропустила прихід Олеся. Але його й справді ще немає. У клас він залітає уже зі дзвінком, буквально за кілька секунд до приходу вчителя, і я розумію, що доведеться шукати інший час для розмови.

Цілий урок не покидає відчуття, що Олесь пильно дивиться на мене. Повернутись ніяково ― відразу помітить, тому мучусь здогадами: чи моя інтуїція мені підказує правду, чи це просто наслідки божевільної параної. Терзання настільки захоплюють свідомість, що навіть учителя майже не слухаю. І добре, що йому у голову не приходить викликати мене до дошки, ото б ганьба була на весь клас. Бо в геометрії я й так “плаваю”, а тут ще й на темі новій зосередитись не можу.

Марійка, і та, помічає мій стан, коситься здивовано. Але як тільки наші погляди зустрічаються, знову втикається в книгу. Дивна дівчинка, і все тут. Раніше я гадала, що я сором’язлива, але Марійка переплюнула не тільки мене, а й усіх, кого я знаю. 

Дзвінок на перерву звучить ледь не гонгом свободи. Полегшено зітхаю, закриваю книгу. І поки, не передумала, поспіхом встаю в намірі перехопити Олеся. Та доки продираюсь крізь натовп однокласників, що поспішають до буфету, гублю самого Олеся. І розчаровано застигаю на порозі, дивлячись услід різношерстним маківкам уже не тільки однокласників, а й решти ліцеїстів.

Подібні ситуації повторюються на кожній перерві. І після третьої спроби до мене нарешті доходить ― Немирний мене старанно уникає. Хоча свердлити потилицю поглядом на кожному уроці не припиняє. Тож до кінця занять у мене зберігається смутна надія, що мені все ж вдасться його виловити. Але після останнього уроку, поки напружено слідкую за розтріпаною русявою маківкою, суєтно кидаючи книги у рюкзак, мене саму перехоплює Ді.

― Ну що? До мене підемо? ― ошелешує питанням. 

Я навіть рота відкриваю від здивування і звісно впускаю Олеся з виду.

― Тобто? ― розгублено кліпаю. Навіть трохи дратуюсь. Проґавила такий шанс, а нестерпний Немирний й звісно ним скористався. 

Діана уважно простеживши за моїм поглядом, дивно гмикає. Проте опускається до пояснень. 

― Презентацію готувати, Юсь. На історію. Забула? Наша ж черга доповідати.

Чорт! Зовсім з голови вилетіло. 

― Вибач, ― зітхаю. ― Дійсно забула. 

― Тоді давай до мене, ― пропонує. ― Я живу на сусідній вулиці. 

― Гаразд, тільки домашніх попереджу, ― розумію, що виходу нема. Доведеться дійсно розмову відкласти до завтра. Доповідь дуже важлива. І дванадцятка в журналі мені не завадить, хоча по історії в мене й так завжди гарні оцінки. 

Швидко набираю бабусю, і з полегшенням чую, що вона, звісно, не проти. На відміну від мами, ба тільки за, коли я спілкуюсь з однокласниками, затримуюсь подовше за шкільними справами, гуляю з друзями. Лише простить повернутись не пізно й обіцяє маму взяти на себе, якщо та буде сильно невдоволена. В останні дні вона дійсно занадто збентежена. Та ще і я з цією розмовою... Знову починаю себе картати, й не помічаю, як знервовано кусаю губи.