Розділ 8

Додому повертаюсь затемно. Наче й не пізно ще, сьома година. Проте осінь, смеркає швидко. Ще й заморозки під вечір добряче починають хапати за носа. Тру відморожений кінчик та якомога швидше повертаю ключ у дверях. Нарешті затишне тепло рідної домівки.

Кидаю рюкзак на тумбу, опускаюсь на ослінчик, щоб розшнурувати черевики. Всю дорогу крутила в голові слова Діани. З мамою дійсно треба поговорити. Зрештою, я вже не мала дитина, щоб мене оберігати. Тим паче, що подібні таємниці мені ж таки вилазять боком. Як з Олесем. Не повірив, що я не пам’ятаю. Зараз розумію його слово “склерозниця” мало більш знущальний підтекст. Тоді воно здалось мені як завжди приводом причепитись, дошкулити. А тепер, аналізуючи всі нюанси, чітко пригадую, вимовляв він його з дивною інтонацію. Їдкою. Ледь не отрутою сочився. З ясною впевненістю, що знає щось, що маю знати я.

― Юстиночка,  ― як завжди стрічає бабуся. ― Ну, як виступили? Гарно?

― Дуже, — мимоволі червонію.

Можливо саме танець і спонукав Ярослава до рішучих дій. Або оте віджимання. Стає неприємно й трохи млоїть всередині за грудиною.

Бабуся кидає зацікавлений погляд, помітила моє зніяковіння. Але нічого не розпитує.

― Голодна напевно? Дідусь вже повечеряв. А я тобі зараз насиплю картопельки з грибочками. Ти ж любиш... 

У бабусі я все люблю. 

― Насип, — киваю. Мені так подобається оте її “насип”. Бабуся і борщ насипає, і картоплю і мамалигу. З тим "насип" все смачнішим здається раз у сто. 

― А мама вдома? — кричу з коридору. Бо ба, судячи зі звуків, дійсно вже накриває на стіл.

― Десь з хвилини на хвилину має бути... — долітає у відповідь. 

Задумуюсь. Хотіла поговорити просто вже. Поки сміливості вистачає. Та й відкладати до нових віників не звикла. А тепер хто зна, чи не забракне відваги.

― А що ти хотіла?

― Та так… — зітхаю. — Спитати дещо... ― заходжу на кухню. Мию руки над мийкою. Так стомилась, що у ванну йти лінь.

А ще неймовірний запах грибочків у сметані та картопельки з зеленню примушує шлунок зав’язатись у вузол та поспішити за стіл. 

Кидаю погляд на бабусю. А може мені спершу у неї розпитати. акуратненько... ненав’язливо. Застигаю в задумі. Але чи захоче вона за спиною у мами обговорювати це питання. 

― Ба, ― повільно сідаю, беру ложку. Головне показати, що я їм. Для бабусі нагодувати мене справа честі. Вона навіть добрішає й стає балакучіша, коли бачить у мене гарний апетит. — Я хотіла спитати…

― Питай, Зозулько... — сідає навпроти, витирає фартухом натруджені потемнілі руки.

Збираюсь з силами. Дивно, але несподівано важко поставити таке просте питання. Але ба дивиться уважно, не квапить. І я врешті наважуюсь:

― А чому ми звідси поїхали? Від вас з дідусем. Справа ж не у роботі, так?

І радісне обличчя бабусі миттю похмурніє.

― Юстинко… я не знаю, — ховає погляд. Руки починають тремтіти. Вона різко підіймається, підходить до мийки й знову береться натирати і так ідеально відполіровану склянку.

― Ба.. ну не вигадуй! Знаєш. — наполягаю. Хоча й самій важко. Тиснути на когось не звикла.

― Хай мама тобі розповість... — зрештою використовує відмазку, яку я й передбачала.

― У мами я теж спитаю, — запевняю. Уже на відсотків вісімдесят впевнена, що від неї відповідей не доб’юсь.

Але бабуся несподівано різко повертається і впивається у мене уважним поглядом. 

― А чому це тебе раптом так зацікавило? До тебе хтось підходив? Телефонував? 

― Що? Ні! — заперечливо хитаю головою. Реакція дивує.

А ще більше дивує страх у бабусиних очах, а потім полегшення, коли чує мою відповідь.

― Юстинко, донечко, — несподівано хрипко промовляє. — Запам'ятай, якщо до тебе підійдуть жінка чи чоловік, чи вдвох з наміром поговорити, відразу телефонуй нам. Будь-кому, хоч мені, хоч мамі, хоч дідусю. Відразу! І не говори з ними.

― Чому… Що сталось? Що це за люди? — не можу спинитись ставити нові й нові питання. Дивно, замість того, щоб розкрити старі таємниці, несподівано докопуюсь до ще одних.

Бабуся вперто підтискає губи. Ясно. тепер з неї точно слова не витиснеш. Але раптовий голос мами бентежить ще більше. 

― Мамо, що ти робиш! — гнівно вигукує вона. Зайшла, а ми за розмовою й не чули. Зате вона все чула. Й невідомо, наскільки багато. — Я ж просила нічого не говорити!

― Я нічого й не говорила, ― ображено підтискає тремтячі губи.

Знову відвертається до мийки, щоб приховати, як їй образливо. І миттєво стає шкода її.

― Мамо, не лай. Це я бабусю вмовила, — промовляю з запалом. — Вона нічого не сказала. Й не хотіла говорити.

Але мама не зважає на мене. Дивиться гнівно на бабусю, а у мене все всередині перевертається від почуття провини. 

― Софіє… Ти не можеш вічно приховувати, — плечі ба тремтять від нервів. Дорікає справедливо, бо й мама починає винувато відводити погляд. Несподівано розумію, що копнула набагато глибше, ніж хотіла.

― Вона ще дитина! — гнівається скоріше за звичкою, ніж навсправжки.

І я знову нагадую про себе:

― Я не дитина. Принаймні не маленька, — суплюсь, відкладаю ложку. Улюблена картопля з грибами не лізе до рота. — Я повинна знати. Про яких людей говорила бабуся?

Мама супиться у відповідь. Точнісінько як я.

― Ці люди не мають до тебе ніякого стосунку. І нічим нашкодити не можуть. 

Мені не віриться. Не знаю чому. Може це інтуїція чи занадто багата уява. Але скажіть на милість, хіба попереджують так про тих, кого не варто боятись?

― Хто вони?

― Юстино! — втомлено хитає головою.

― Хто вони!

Всередині аж пече. 

Я завжди була тихою та розважливою. Навіть не дратувалась ніколи, з мамою конфліктів ніколи не було. Ми завжди знаходили компроміс, вирішували мирно, дослухаючись до думок та аргументів. І ретельно берегли почуття одна одної.

А тут раптом мені стає настільки боляче. І навіть річ не в тій дурнуватій таємниці. А втому що несподівано найдорожча найближча людина вважає мене нерозумною, інфантильною і нерозважливою, щоб розповісти щось важливе, щось таке, що мені варто знати.