Розділ 7

В одну мить навислий наді мною Ярослав зникає. Немирний не церемониться, грубо відтягує друга від мене, і тільки на безпечній відстані відпускає.

Вдихаю на повні груди, випрямлюсь, відчуваючи біль у спині. Серце калатає, кров шаленіє у венах. Олесь, знову злий. Дивиться з-під лоба. Настільки мене лякає, що навсправжки гадаю, чи не більша він небезпека ніж Ярослав. Але ж ні… 

Вони стоять один напроти одного, похмуро буравлять поглядом. 

― Гра скінчена, Немир ― першим підіймає руки Ярик. ― Юстина все знає. Каже, підслухала…

― Якої гри? ― ледь не гарчить Олесь. ― Я не грав з тобою. І не збирався брати участь у цій дитячій витівці. 

Але Ярослав лиш нахабно посміхається, кидаючи на мене насмішкуватий погляд. Наче сцена ця тільки для мене. Театр двох акторів.

― Мені здалось інакше.

― Тобі здалось!

Облизую пересохлі губи. Нарешті замість пекучого сорому відчуваю прохолодне осіннє повітря. 

Раптом стає зрозуміло до чого цей лицарський подвиг. Дівчина в біді, еге ж. Я може й не так часто спілкувалась з однолітками, досвіду в мене як кіт наплакав, але я не дурна. І не довірлива простачка. Принаймні стосовно цих двох. 

― Тепер ви обидвоє можете мені дати спокій! — задираю підборіддя, наважившись подати голос. Намагаюсь показати твердість і впевненість, яких не відчуваю. Мої почуття — лиш мої. Нікому не варто їх бачити. Тим паче Олесю та Ярославу. Та щиро сподіваюсь, що це покладе край намаганням Ярика зблизитись, й мені перестане бути соромно перед Лідою.

Проте хлопці навіть уваги не звертають. Хіба Ярослав кидає короткий мимобіжний погляд, в якому світиться насмішка. Він наче говорить: "Ага, так ми й відступились, забажай чогось іншого...". Олесь навіть в сторону мою не дивиться. Ігнорує як за звичай. 

Обхоплюю себе руками. Відчуваю, як тілом прокочуються дрижаки. Холод з кожною секундою стає відчутнішим, і дошкульнішим. А ще адреналін, що вирує в крові. Здається, всі можливі емоції вириваються на волю. І образа, страх та огида до всієї цієї ситуації змішуються в дивний вибуховий коктейль, що примушує тремтіти, хапатись нервово за плечі й стримувати безглузді сльози. 

― Юся! Ти чого? ― першим помічає мій стан Ярик. Крокує до мене, але його спиняє Олесь, поклавши руку на плече.

― Годі вже! Хіба не бачиш, ― роздратовано відкидає його руку. ― Їй потрібна допомога.

― Не від тебе, — в голосі знову прокидаються гаркітливі нотки. — Ти вже зробив що міг, граючи інфантильну роль бога на Землі, чи то пак Люцифера. Подорослішай Яр!

― Хто б казав, ― з дивною інтонацією парирує Ярик. — Мені завжди здавалось, що інфантильним є накопичувати й леліяти дитячі образи, Немир. 

Я стою ні в сих ні в тих. Горло аж здушує від емоцій. Стільки недомовок та прихованих змістів, що голова йде обертом. Фраза про дитячі образи здається зовсім недоречною, а проте Олесь на неї реагує. Дивно реагує, підтискає губи, стискає кулаки. Наче хоче щось у відповідь сказати, але поки бракує слів.

І в цю саму мить двері різко відчиняються. 

― Ось ви де! — в щілину між одвірком й власне самими дверима просовується кучерява голова Макса. ― Чого застрягли? Всі вас шукають, двоє капітанів десь поділись, а там фінал і наші команди.

― Скоро прийду, — киває Ярик.

Макс супиться осудливо.

― Уже треба! Твої взагалі в паніці. Лишив їх напризволяще. Олесь... ― повертається до Немирного. 

― Пізніше! — навіть не дивиться в ту сторону.

― Ідіть. Заради бога, йдіть! — вигукую нервово. Через переживання голос трохи дрижить, звучить пронизливіше.

Схрещую подумки пальці за спиною й тихо прошу, аби послухались.

І Всесвіт наче чує моє прохання. Ярик, кинувши на мене збентежений погляд, одразу слідує за Максом. Олесь ще мить стоїть.

― Йди, — уже тихіше. — Ваша гра була ницою та підступною. Я тобі нічого поганого не зробила. Ні тобі, ні йому. Й не заслужила на таке. Й на твою ненависть не заслужила...

Він гнівно підтискає губи, наче хоче щось сказати, заперечити, але спиняється. 

― Йди! — повторюю, відвертаюсь в протилежну сторону.

Двері ще трохи прочинені. Й крізь них долинає музика й підсилений мікрофоном голос Насті, що об’являє останній конкурс. Йому дійсно вже варто йти, щоб не підвести команду. Але Олесь чомусь зволікає. Зрештою, чую — ступає до мене, знімає свою олімпійку і накидає на плечі. 

― Не стій тут довго, ― похмуро каже й нарешті виконує те, про що я прошу.

А через кілька хвилин на ґанок вилітає Ді. Й застає мене здивовану й ошелешену, що стискає руками м'яку тканину спортивної кофти. Вона ще тепла, й від неї пахне Олесем. І знову бешкетні мурашки біжать шкірою наче не олімпійка, а він сам мене загорнув у обійми.

― Юся! Що з тобою! 

Хапає мене за плечі. 

― Все гаразд, ― здивовано кліпаю очима. ― А ти звідки дізналась що я тут?

― Немирний сказав. Сказав, щоб я терміново йшла до тебе, тобі потрібна подруга.

Діані я розповідаю все. Втомилась приховувати. Тільки в очі глянути не можу, наче винна у тому дурнуватому спорі, у тому, що Ярик так себе поводить.

Ді слухає мовчки не перебиває. Лиш хмуриться осудливо, коли переповідаю ту розмову на ґанок. І, зрештою, видає:

— От покидьок. Завжди відчувала в ньому якусь підлість.

— То ти мене не звинувачуєш? — все ще не наважуюсь на неї подивитись. Старанно вдаю, що пожухле листя клена, що валяється у траві біля паркана набагато цікавіше.

— Тебе? За що? ― кліпає здивовано довжелезними чорними віями. ― Ти тут до чого?

Я й сама не розумію, а от почуття провини не проходить.

― Припиняй киснути, і давай думати, ― завзято пропонує.

― Що думати? — закусую губу. ― Я вже не знаю, як від Ліди це приховати. І мучусь постійно, особливо, коли бачу, як вона закохано дивиться на нього. 

― Ну, те що ти Ліді не сказала, добре, — схвально киває Діана. ― Вона у нас дівчинка вразлива, мрійниця і наївна до зубовного скреготу. Ти теж, — кидає на мене прискіпливий погляд. — Але зубки маєш. А Лідуся ― божий одуван.