Розділ 6

Ноги німіють. Навіть не знаю, як вдається зробити крок. Дивлюсь в потемнілі очі Олеся, і душа падає в п’яти, а хребтом біжить колючий холодок.

Ковтаю пересохлим горлом. Ступаю ще крок і спиняють. Більше нема куди, ми й так майже впритул.

― Ну що? Розпочнімо? ― радо оголошує ведуча. ― Хлопці готові?

Олесь і Ярик мовчки опускаються на землю, стають в ідеальну планку. 

― Дівчата? ― повертається до нас.

І знову десятки поглядів на мені, на нас. Чомусь саме в цю секунду стихає підбадьорливе розгнуздане улюлюкання, оплески, смішки. Гулка тиша наповнює фоє. І я хочу моментально провалитись крізь землю, просто в цю секунду. Заплющити очі й вдати, що це лиш сон.

Женя підіймає поділ тоги й хвацько сідає на спину Ярославу, хоч щоки у неї червоні, а проте вона ні краплі не затискається. Я ж навпаки, обсмикую і так коротку кльошну спідницю. Нервово закусую губу. Хотілось би цей момент відтягти якомога далі, а проте Ярик з вантажем не буде чекати, це вийде махлювання. Тому теж сідаю на Олеся. Мимоволі стискаю стегна, і шкіра вкривається сиротами. Відчуваю крізь тонку футболку жар його тіла. Він наче опікає мене, там, де ноги торкаються його ребер. Дихання спирається десь у грудях, лоскоче метеликами, щоки наче світлофор горять. Як же витримати? 

Здається, всі дивляться саме на нашу пару, думають про щось соромне, непристойне. І я схиляю голову, щоб закрити обличчя довгим волоссям.

― Розпочинаймо! ― командує ведуча. 

На якусь мить хлопці ще стоять у планці, а потім рвучко опускаються додолу, починаючи віджимання. 

Мене трохи хитає, доводиться стиснути пальці на його футболці. Долоні мимоволі торкаються краєчка його волосся. Такого м'якого, трохи завитого біля шиї. Пальцями відчуваю голу шкіру у вирізі футболки. Це здається таким особистим, таким ніяковим. У грудях тремтить дихання, і серце калатає, як божевільне.

Кусаю губи ледь не до крові й навіть пискнути боюсь, щоб не відволікти. В той час, як Женя зрідка завзято верещить, коли Ярик різко опускається. 

Щоб прийти до тями, рахую віджимання. В сторону суперників намагаюсь навіть не дивитись. "Один...", — проноситься в голові: "два... три...".

До горла щоразу підкочує клубок, коли він різко опускається, а потім душа завмирає, коли так само рвучко підіймається. І в роті відчувається присмак крові. На останньому віджиманні помічаю, що руки Олеся тремтять. Очі заплющую, щоб не бачити. В душі мимоволі розливається почуття провини. Можливо, якби я була ще легшою, ще меншою. А так… відчуваю себе коровиськом якимось. Уявляю, що він в цей момент думає про мене. Як докоряє... Докоряє за будь-що. За те, що бішу своєю присутністю, за те, що стільки важу, за те, що не підбадьорюю, як Женя, а мовчки намагаюсь втриматись. За все...

І коли поруч несподівано лунає глухий стукіт та дівчачий стогін, зосереджена на власних відчуттях, спершу не усвідомлюю, що він може означати. Лиш потім краєм ока помічаю, що суперники на підлозі, а змагання закінчене. Проте Олесь не спиняється. Довго стоїть у планці зі мною на спині, збирається з силами й, наче в підсумок, щоб чітко окреслити перемогу, останній раз опускається додолу та підіймається вгору.

― Команда “Піфагору і не снилось” перемагає в конкурсі команду “Множимо на нуль” і здобуває очко! ― радо оголошує ведуча.

Ледве сповзаю зі спини Олеся. Коліна наче желе, а в грудях бухкає величезним молотом. Він теж, почервонілий, підіймається на ноги. На руках проступають вени. Я залипаю на ці звивисті “доріжки” і чомусь уявляю, з якою силою він може обійняти. Та знову червонію.

Чуються оплески, команди вітають, а я спішу зникнути зі сцени, поки супротивники потискають одне одному руки. І байдуже, що та Женя навпаки намагається якомога довше покрутитись там, наче без її участі взагалі б цього конкурсу не відбулось. Марнує час, стараючись викликати увагу Ярослава. Навіть я, яка й не особливо спостерігає та цікавиться його особистим життям, розумію — Женя йому до лампочки.

― Ти як? — зустрічають стурбовані дівчата.

― Води! — хриплю, і в руку мені відразу сунуть пляшку. Роблю кілька жадібних ковтків. В голові макітриться, дихання спирає. 

 ― Годі, годі! ― Ді силою відбирає у мене воду. ― Нам за хвилину танцювати!

― Як танцювати? ― ошелешено кліпаю очима. Звісно, про виступ я не забула, але думки в голові настільки сплутані, що не відразу усвідомлюю час. А Настя ж, між іншим, уже відправляє хлопців відпочивати й готується оголошувати наш номер. Ох і натанцюю я в такому збентеженому стані, відчуваю!  

Ді теж це помічає і різко командує:

― Хутко всі до дзеркал! Поправили одяг, мейк, зачіски! Лід, підтягни хвостики Юсі. І трохи припудри, й губи підфарбуй, бо таке враження, що вона з Олесем не віджималась, а цілувалась. 

― Ді! ― ахаю. 

― Що "Ді"? — лукаво виблискує очима. — На себе глянь! Губи покусані, припухлі, щоки пашать... Хутко! У нас кілька секунд. Зараз Настя тараторити припинить, і наш виступ! 

Ми підскакуємо як вжалені, метушимось, штовхаємо одна одну біля дзеркала, допомагаємо підправити мейк та зачіски. І буквально за секунду до оголошення стоїмо вервечкою за кулісою. Вірніше колоною, що слугує нам кулісою. Востаннє обсмикую спідницю, підтягую гетри й перші акорди нашої пісні зливаються з шаленим стукотом серця.

"Бум! Бум!", — гримить у грудях, луною віддається у вухах. Наче робот виходжу на сцену, займаю своє місце. Глибоко вдихаю, а далі… далі перестаю контролювати власне тіло. Бо як тільки починаю відчувати ритм, воно саме згадує, що потрібно робити. Одне лиш — намагаюсь не дивитись у зал. Втуплююсь очима у світловолосу потилицю Віки, що стоїть попереду, і повторяю за нею. "Крок вправо, крок вліво, стрибок, прогнутись. Знову вправо — вліво, схилитись. Руки вперед, назад...", — диктую собі, й перестаю зважати на глядачів. Наче наша команда — єдине, що варте уваги.

Хвостики метеляються, обдуваючи щоки прохолодою, спина мокріє, спідниця підстрибує, і я дуже рада, що під нею тонкі чорні шортики. Не уявляю, як ми виглядаємо зі сторони, але чомусь здається, що досить непогано. Не гірше, ніж філоложки. Й точно запальніше, тому що на другій хвилині нам вже починають плескати в такт.