Розділ 5

П'ятниця надходить якось надто швидко. І хоч ми тренуємось кожен день, та й вдома я повторюю рухи, все одно почуваюсь невпевнено. Єдине, що радує, всі ці дні — Олеся немає в ліцеї. А без його важкого погляду навіть дихається легше. В мене ніби крила виростають і впевненість в собі з'являтися. 

Я дуже сподіваюсь, що і сьогодні він пропустить заняття. Щиро картаю себе за цю підступну радість — раптом він серйозно захворів, але нічого вдіяти не можу. Виступати, коли його сповнений ненависті погляд буде пронизувати наче гостро наточений кинджал, не просто ніяково і соромно, а до біса важко, навіть нездійсненно.

Востаннє дивлюсь у дзеркало. Кусаю від невпевненості губи, забувши що сьогодні нанесла на них блиск і підфарбувала вії. Серйозний мейк обіцяла зробити Ді уже перед виступом. 

― Хвилюєшся? ― питає ба, прихилившись плечем до одвірка. 

― Трохи... — підіймаю на неї напружений погляд.

― Все буде добре, — підбадьорливо посміхається. — Ти ж моя дитина. Гени…

― Гени не все вирішують, ― зітхаю. ― Лише наполеглива праця. А що як я забуду рухи? — дивлюсь злякано у бабусині очі.

Від кутиків очей розбігаються промінчики зморщок, погляд сяє теплом.

― Забудеш, якщо будеш думати про це, — підходить ближче, проводить рукою по волоссю, пригладжуючи неслухняні пасма. — Просто відпусти своє тіло, дозволь йому рухатись самому, і воно все згадає. Головне вчасно відключити голову. Невідмінно від кохання...

― Ба, ну яке кохання?

― Таке… ― пирхає.

Стає ніяково. Щоками, шиєю повзе жар.

― Я спізнююсь! ― хапаю з тумби рюкзак.

І вже краєм ока помічаю як бабуся непомітно мене хрестить. І як би це дивно не звучало, але почуваюсь від цього нехитрого жесту спокійніше. Наче невидимий оберіг огортає, захищає від усього лихого.

Вискакую на вулицю вже не така напружена та схвильована, вдихаю прохолодне осіннє повітря. Гіркуватий присмак опалого листя лишається на язиці. Прикриваю очі й мовчки загадую, схрестивши пальці на удачу — хай все буде добре. 

― Юстина! ― раптово чую за спиною.

Різко повертаюсь, аж підстрибую. Від здивування широко розплющую очі. Голос того, кого я ні в якому разі не бажала бачити, принаймні в цю мить, звучить наче погане знамення. А от Ярослав, схоже, ні краплі не здивований зустріччю.

― Привіт, — посміхається, дивлячись лукаво з-під густого чуба. — То ти у цьому буднику живеш?

― Так, ― підозріло примружуюсь. ― А ти що тут робиш?

― Я… ― мнеться. ― Я до друга заходив. Оце випадковість, скажи?

Знову білозубо посміхається, відкидаючи з лоба темне пасмо.

― Так… випадковість... — чомусь ні краплі не вірю в його пояснення.

― То ходімо? — виразно смикає бровами.

— Ходімо, — зітхаю, не в змозі вигадати достатньо правдоподібного приводу відкараскатись. 

Мені соромно, адже бачу, що в нього до мене той самий інтерес, який він випинав перед Немирним. І цей інтерес немає нічого спільно зі світлим і добрим, про що мріє кожна дівчинка-підліток, начитавшись казок. Не те щоб я мріяла. Просто… Хоча — задумуюсь — якби дійсно сподобалась Ярославу, було б набагато незручніше перед Лідою. А так знаю ― це лише гра. Залишилось лише подрузі відкрити очі на її обранця. Бо якщо його увага стане ще більш нав'язлива, Ліда однозначно помітить.

― То… — починаю, аби заповнити незручну мовчанку. ― Тебе вітати? З чотирнадцятим…

― Вітай! ― повертає голову. Дивиться просто в очі. Вони у нього карі… темні. Не як терпкий чай, як гіркий шоколад. В таких нічого не прочитаєш, від таких незатишно.

― Кхм… — червонію. — Тоді, вітаю…

― А після уроків теж привітаєш? ― погляд стає небезпечно жагучим.

У горлі пече від ніяковості. Відкриваю рота, щоб відповісти, і просто не знаю, що сказати. А він дивиться лукаво, посміхається з якимось ледь відчутним кепкуванням і, зрештою, додає:

― На концерті… з класом. Ви ж готуєте номер?

Жар ще більше кидається до щік. Бо я ж подумала, власне, як він і планував. Адже навмисне робив ту дурнувату паузу. І хочеться відповісти так їдко та зверхньо, щоб поставити його на місце. Але слова, як завжди, кудись діваються. Знаю, що цілий день тепер буду крутити в голові достойну відповідь, вигадаю тисячу влучних фраз, але саме в цей момент здатна тільки щось мугикати нерозбірливо.

― Так… звісно… Ми готувались... ― похапцем підбираю слова. Судомно розмірковую, якби ще якось вивернути відповідь. Стерти цей наліт виключності та персональності. ― Я, Ді, Віка і Ліда… ― Старанно перераховую імена подруг, показуючи, що я не одна.

― Он як? ― виразно підіймає брови. ― А що саме? Я бачив костюми...

― Це не ті костюми, ― поспіхом відповідаю, пригадуючи той самий злощасний день. Відчуваю знову, як починаю ніяковіти, наче на мені й досі розцяцькований топ та напівпрозорі шаровари.

― О, а чому… ― тягне з демонстративним сумом. І знову цей лукавий погляд з-під лоба. ― Мені сподобався... твій…

Ковтаю пересохлим горлом. Я в курсі, наскільки сподобався... От якби не чула ту розмову, повірила б щиру цікавість.

― Будуть інші, ― повторюю.

Ярик нарешті відвертається, і кілька хвилин ми йдемо мовчки. 

― А як тобі наше місто?

Знизую плечима, відчуваючи неймовірне полегшення, що він змінив тему.

― Ну місто я з дитинства пам’ятаю... ― уже куди вільніше починаю розповідати. ― Ми тут жили колись. А потім мама чомусь захотіла переїхати у Київ…

І раптом чую гнівне:

― Яр, якого дідька?

Різко обертаюсь. Немирний... Просто за нашими спинами, й звідки тільки взявся?

Виблискує світлими, наче крижини очима. Дивиться на мене зі злістю. При чому ще більшою, ніж за звичай.

― Здоров, Немир! ― Ярослав наче й не помічає напруги. Спокійно протягує руку для привітання.

Олесь ігнорує, продовжує свердлити очима мене. 

― Привіт, ― лепечу. 

Горло наче крижана рука стискає.