Розділ 4

Знаю, підслуховувати негарно. Ніколи цим не займалась. І зараз готова піти назад, у кімнату, пірнути під ковдру і вдати, що нічого не чула. Але щось спиняє. Щось у маминому тоні. Якась щемлива гіркота і туга. Досі я за нею такого не помічала.

― Софіє… Може все налагодиться... — бабусин голос теж бринить співчуттям.

― Ні, мамо. Я його тоді так образила... І не лише його… Я зрадила! Зрадила їх обох... — приречено відповідає.

Очі стають по п’ять копійок. Кого це обох? Я ж спочатку подумала, що вони про мого рідного батька говорять. Але тепер розумію, що ні. Про тата мама ніколи з такою тугою не розповідала. По правді взагалі уникала розмов про нього. А я й не питала.

У самої лиш смутні спогади. Знаю, що він був добрий до мене, любив катати на своїй автівці, навіть за руль пару раз садовив. Звісно, щоб мама не бачила. До педалей я не діставала, у сім-вісім років була такою малою, що за першокласницю приймали, але рулювати любила. Правда, по глухих дорогах, тато стежив за безпекою. Як могла таке забути? Зараз згадую, і сама дивуюсь, чому про нього так довго не питала, не цікавилась, що трапилось, чому ми живемо окремо... 

У животі раптом перевертається клубок слизьких гадюк і присмак кетчупу у роті викликає нудоту. 

Ні, говорять вони точно не про тата.

― А ти розкажи... Поясни. Він зрозуміє! — пропонує.

― Ні, мам… Ні не зрозуміє. А якщо і зрозуміє, то залишається ще Сашко… За нього серце болить теж, — чую тихий схлип. — І як тепер бути? Ми ж на роботі щохвилини бачимось.

― Сама вирішуй. Я сказала свій варіант, — промовляє трохи роздратовано.

― Не хочу його в це втягувати!

― Софія, Артема давно вже немає. Годі лякатись власної тіні!

А тепер вони точно про тата. Артемівна я...

― Ти це й минулого разу казала, — мама глухо. По спині холодним струмочком біжить озноб. — А  он що вийшло. Юся…

― Юстинка давно вже доросла. Не прикривай дитиною власне боягузство. Ще рік-два і в неї своя сім’я буде, своє життя. А ти у розбитого корита зостанешся.

― У мене є ви!

Бабуся несподівано гірко зітхає.

― Ми не вічні, Софіє. Я хочу, щоб ти була щаслива. Я хочу побачити тебе щасливою.

― Щастя не в чоловіках.

― Вірно, щастя в тобі самій. Але якщо тобі для щастя потрібен саме цей конкретний чоловік! — ба трохи підвищує тон. Вони сваряться, а серце болить у мене. — Гадаєш, я нічого не помічаю. Гадаєш те фото у тебе в гаманці всі ці роки нічого мені не каже? Може й тобі щось каже, тільки ти. вперта така, помічати не хочеш!

― Мамо!

― Не мамкай! Не мала вже! Сама вже дорослу доньку маєш. А очевидне боїшся признати!

― Не годна я це слухати!

Стілець противно скрипить ніжками об плитку на підлозі. Наче лезом проходиться по натягнутих нервах.

― То не слухай. Але ти знаєш, що я права!

Мама голосно пирхає. Я знаю це її пирхання. Воно означає, що розмова закінчена. А надто, що мама роздратована. Бабуся добряче її зачепила.

Розумію, що ще якихось пару секунд, і мама попрямує до дверей. Від сорому і жаху обдає окропом. Ні в якому разі не можна допустити, щоб дізнались, що я підслуховувала.

Як ошпарена кидаюсь в кімнату, пірнаю з головою під ковдру, і щиро сподіваюсь, що мені вдасться вгамувати нерви та вдати, що нічого не чула. Тільки от у голові крутиться вихором: хто такий цей Сашко?

Мама заходить буквально через якихось кілька хвилин, поправляє ковдру, присідає на краєчку. Майже не дихаю, відчуваю як тремтіть вії, і хвалю себе за рішення накритись з головою. Навіть не знаю, як вдається її обманути. Звикла довіряти, розповідати будь-яку дрібницю, а тут приховую настільки важливе. Але й вона ― думаю з несподіваною образою ― вона, виявляється, теж стільки всього від мене приховує. А я ж гадала, що між нами немає секретів.

Кручусь без сну до світанку, а коли нарешті поринаю у дрімоту, бачу уві сні дорогу. Рівна траса стелиться під колеса машини. Обабіч мелькають кущі та подекуди хатинки. Машина жене, так що у вухах свистить. Мені подобається, аж серце завмирає. І тато поряд, за кермом, усміхнений, веселий. Але обличчя в нього змазане, от ніби й бачу, знаю, що тато, а окремі риси роздивитись не можу, як не стараюсь. А мені так хочеться на ранок пам’ятати.

― Смачно? ― киває на бургер у мене в руках. 

Угукаю і з апетитом вгризаюсь в соковиту м'якість. Кетчуп бризкає на футболку криваво-червоними плямами.

― Ох ти й нечупара, Юсьок! ― тягнеться до бардачка з серветками, і мене в ту ж мить охоплює неймовірний жах. Тіло кидає в холодний піт, я просто не можу поворухнутись.

Прокидаюсь з калатаючим серцем та нудотним присмаком кетчупу в роті. Ненавиджу цей смак!

З кухні долинає шкварчання. Запах млинців просочується навіть за зачинені двері. Ба як завжди встала перша й чаклує у своєму царстві.

Потягаюсь, голова наче бубон, очі печуть. Уявляю, як сьогодні буде важко висидіти усі уроки. А ще ж репетиція. Вчора я так і не повторила рухи. Забула геть.

Забігаю на кухню уже на ходу накидуючи реглан поверх блузки. 

― Доброго ранку, Юстинко! ― повертається до мене ба. ― Ти чого така сьогодні сполошена?

― Та, ― махаю рукою. ― Спала погано. Та ще й про репетицію забула. Думаю, як сьогодні танцюватиму. Таке враження, що з голови вилетіло геть усе, що вивчила учора! ― жаліюся.

― Нічого, згадається, ― втішає. Накладає лопаткою паруючі налисники на тарілку, ставить на стіл. ― Тобі чай чи какао з молоком?

― Чай! ― плюхаюсь на табурет. ― А мама вже пішла?

― Так, вдосвіта побігла... ― відвертається. Якби не вчорашня розмова, не звернула б уваги. А зараз розумію, що вона уникає дивитись мені в очі. Й мама, можливо, теж уникає.

Несподіваний здогад як грім серед ясного неба.  Так і застигаю з недожованим млинцем у роті. Ба говорила про якесь фото у гаманці. Можливо там є відповідь, хто цей Сашко, що мама так за нього  переймається. Може це чоловік, я ким у неї були стосунки після того, як пішла від тата?