Розділ 3

До кінця тижня так нічого й не змінюється. Лише холодна ненависть Олеся ховається за показною байдужістю. Більше мої книги не падають на підлогу, не зачіпаються, поводяться чемно та зразково. Для нього я не існую. Для решти класу є, а для Олеся Немирного немає. 

Зате дружба з дівчатами стає міцнішою. Вже гаряче шкодую, що сиджу з тихонею Марійкою, а не з Лідою за третьою партою. І я б радо пересіла. Але мій зір… загалом, він знизився ще на трохи з моменту останнього обстеження. Доведеться замовити окуляри, хоч це й не дешево. А Марійка ніколи не поступиться місцем Ліді. Та, навіть якби поступилась, якось негарно її виганяти, все ж це я прийшла до неї, а не навпаки.

От і сиджу в цілковитій тиші всі уроки. Лише інколи ловлю записки, які перекидають дівчата з середнього ряду на мій, а Макс, що сидить за мною, сумлінно їх передає. Але не часто, все ж перша парта перед вчителем як на долоні.

В моєму профілі в інсті нарешті з’являється пара фоток. Навіть непоганих, Ді постаралась. І друзі... Не багато, але вони є, майже весь клас. За винятком Марійки, яку я подумки називаю Мишкою, і Олеся, звісно. 

— Я домовилась! — після останнього уроку, коли вже збираю книжки, підбігає до мене незвично сполошена Діана. — Ми зможемо потренуватись у спортзалі!

Дивлюсь на неї, вирячивши очі.

— Чекай-но — струшую головою, відкидаючи неслухняні пасма, що лізуть в очі. — Ти про що? Потренуватись в чому?

Вона теж кліпає розгублено.

— Як у чому? У танку! — супиться.

— Якому танку? — все одно дивлюсь на неї, як баран на нові ворота.

— Юсь, ти як з Місяця, — складає руки на грудях. — Скоро ж чотирнадцяте. Маємо привітати хлопців. Філологи, краєм вуха чула, пишуть п'єсу, будуть сценку ставити... Типу, це ж їхнє, професійне... А нам що, облогу фортеці розігрувати? Будемо танцювати. До речі, я про це вчора писала тобі в дірект... — примружується. — І навіть пару відосів кинула, щоб ти зацінила.

Ох, дідько, — подумки ляскаю себе по забудькуватому лобі — там у мене дійсно висить якесь непрочитане повідомлення. Я ще не звикла, що маю стільки спілкування з однолітками, інколи гублюсь та відсторонюсь від бурхливої соціальної активності. Але частіше просто забуваю глянути на екран телефону зачитавшись книгою. Я справжнісінький динозавр, як каже мама, надаю перевагу паперу. До того ж очі... мої очі просто не витримують довго дивиться у монітор. А книга, сторінки… воно якось легше. Хоча теж втомлююсь... І інколи ховаю маленькі паперові томики у нижню полицю під стіл. Бо мама жах як свариться. 

— Вибач... Я не помітила, — знічено посміхаюсь.

— Та забудь! — махає рукою. — Головне виступити краще за філологів. 

Подумки закочую очі. От навіть не підозрювала, що тут буде настільки палка конкуренція. Але битва між моїм, історичним, і філологічним факультетами насправді ледь не на життя, а на смерть. Дивно як біологам вдається зберегти нейтралітет. Математикам же ділити нічого. Там дівчат як кіт наплакав. Їх ніхто в розрахунок не бере. А от що діється між хлопцями, то вже інша історія. Футбол он показав. Наші вже який тиждень гоголем ходять, а математики їм в спину дулі крутять.

— Ді, та я ж не вмію, — червонію.

Насправді мені з дитинства подобалось танцювати, і потай у своїй кімнаті я не раз вмикала якесь відео з танцюристами та намагалась повторити їх рухи перед дзеркалом. Але то в дитинстві. Зараз таким не займаюсь. Хоча ба, знаю, підтримала б мене. Вона в мене хореограф в минулому.

— Всі вміють, — не вірить Ді.

— Я ні... — закриваю блискавку на рюкзаку, наївно вирішивши, що розмова на цьому скінчена.

— Не вірю ні краплі! — наполягає на своєму.

Зітхаю.

— Боюсь тебе чекає розчарування, — уже на перед передчуваю той сором.

Але Ді у відповідь пирхає:

— Я не з лякливих.

В залі вже чекають Ліда і Віка. Віка діловито походжає, щось бурмочучи собі під ніс. Ліда сидить на маті й робить вправи на розтяжку. Я їй навіть заздрю. Її шпагат ідеальний навіть на мій непрофесійний погляд.

— Всі в зборі! — оголошує Ді і зачиняє за нами двері. А потім, подумавши, просуває швабру між ручками. 

Запитально скидаю брови.

— Ті кози точно захочуть підглянути, — суворо супиться. Але за мить її обличчя розгладжується, і на ньому проступає справжнісінький нічим незамутнений ентузіазм. — Отже, приступаємо! — плескає в долоні. — І, гадаю, спершу треба вибрати композицію...

— Я тут підібрала декілька відосів. В "ТТ" вони на "ура" залітають...

Віка показує свій телефон, вмикає відео, і я відмічаю, що рухи та музика дійсно запальні та в'їдаються в пам'ять. Проблема в тому, що я навряд чи щось з цього повторю

— Ну, що скажете, — палаючим поглядом обводить нас.

— Голосуємо? — Пропонує Ді.

— Я за перший! — тут же скидає руку Віка.

— Другий... — несміливо шепоче Ліда. Останнім часом вона дуже засмучена та неуважна.

— А ти що скажеш? — Ді пильно дивиться на мене.

Закусую губу, задумуюсь. Відео дійсно класні, вибір зробити важко.

— А чому б не подивитись просто на кількість переглядів і лайків, та вибрати популярніший, — несподівано пропоную.

— Елементарно! — ляскає себе по лобі Ді.

— Тоді перший! Рухи я покажу! — відразу вирішує Віка. Її палець так і бігає по екрану мобілки, щось шукає.

— Вік на танці ходить? — пояснює Діана. А я тепер розумію, чому пост "керівника та креативного директора" нашої четвірки тимчасово перейшов до Вікторії.

— Круто! — з увагою дивлюсь на задумливу Віку, яка й досі щось видивляється в телефоні.

— Я ж казала, що в акторський Карпенка збираюсь. — промовляє Віка, так і не відірвавшись від телефона. — Найскладніше буде добитись повної синхронізації.

— Мушу попередити... — загрозливо махаю пальцем. — Я ніколи не займалась танцями й маю дві лівих ноги.

— Навіть мавпу навчити можна! — пирхає.

— А фігура в тебе відпад. Особливо, коли ми одягнемо костюми, — підбадьорює Діана.