Розділ 2

Не сказати, щоб цей інцидент занадто вплинув на мій настій. Але все ж почуваюсь незатишно. Навіть коли повертаюсь з ліцею, мимоволі оглядаюсь, чи ніхто не слідує за мною. 

До дому добираюсь пішки. Можна, звісно, й маршруткою, та я підсвідомо відтягую момент зустрічі з сім'єю. Вони так хвилюються, переживають, як мені в новій школі. Обманювати їх не звикла. Але тривожити теж не хочу. Буду приховати до останнього, що той дивний хлопчик, Олесь, мене зачіпає, та наскільки мене ранить. Але для цього треба налаштуватись. Маючи невеликий досвід у брехні, не раз чула, що на обличчі у мене все написано, читай, наче відкриту книгу. Але якщо цілу дорогу думатиму про приємне, наприклад, про вчителя історії, чи дівчат, з якими потоваришувала, то може й вдасться створити ілюзію гарно проведеного дня. Зрештою, це й обманом назвати важко. Порівняно з купою приємних моментів один Олесь — невеличка ложка дьогтю. Ну, не подобаюсь йому, і не зобов'язана. Я ж не сто доларів. Мені он Аполлон Лідин не сподобався. Такий пихатий та самозакоханий, не люблю таких. А Ліда ледь не богом його вважає. Кожному своє...

– Ба! – голосно гукаю, відчинивши ключем двері. В коридорі пахне млинчиками, вона точно вдома. Мама на роботі, а дідусь, напевно, в гаражі.

— О, зозулька моя повернулась, — виходить з кухні, витираючи рушником руки. — Як ти, Юстинко? Як школа? Не ображали дітки?

— Ну що ти, ба! — обурююсь, почервонівши від сорому. Для неї я навіки маленька дівчинка. — Ніхто не ображав. Ми ж не в першому класі. Випускники як-не-як!

— Та знаю я, знаю. Але ти в мене така домашня, така вразлива... — у вицвілих блакитних очах світиться співчуття.

Ба права. Навчання на дистанційці, після аварії зробило з мене ледь не тепличну рослинку, але в соціумі перебувати теж не могла. Шум та крики моментально викликали моторошні флешбеки. Звісно, все давно скінчилось. Робота з психологом, час та турбота практично зцілили мене. Практично... Бо є один невеличкий нюанс...

— Це вже в минулому, ба… — як завжди намагаюсь уникнути гострої теми, та переводжу розмову на інше. — А чим це так смачно пахне? Голодна як вовк!

Знаю, як тільки бабуся почує, що її любій онучці необхідні калорії, миттю перемкнеться в режим відгодовування та припинить зітхати про мою нелегку долю

— Пташечко моя, що це я! — сплескує долонями. — Звісно... звісно. Мий руки та сідай. Я твої улюблені налиснички насмажила. З сиром та полуницею. І борщик... з грибами. Все, як ти полюбляєш! Хоча... — кидає на мене трохи осудливий погляд. Це єдине, за що ба мене картає. — Ти б краще не дурила з цими своїми новомодними трендами. Худенька яка! Бліденька...

Моїм новомодним трендом ба називає відмову від м'яса. Ніяк не може повірити, що не їм я його не з власної волі. При чому рибу та морепродукти обожнюю. Навіть сосиски та ковбасу можу їсти. А от м'ясо, котлети, стейки ні. До нудоти. Це теж якийсь дивний наслідок аварії. А ще бургери й кетчуп не переношу. Від одного тільки вигляду цієї криваво-червоної жижі починає паморочитись у голові. 

Мама приходить коли вже роблю уроки. На завтра насправді не багато задали, але мені подобається виконувати на перед. Діана якраз кинула в "тєлєжку" всі завдання, і я старанно пихчу над фізикою. Тому, власне, і голосний стукіт у двері несподівано лякає.

— Юсь, можна до тебе? 

Це мама. Запах її парфумів миттєво заповнює мою маленьку кімнатку. Вона ще з макіяжем та зачіскою, у гарному стильному вбранні, не встигла переодягнутись після роботи. Теж хвилюється, як у мене день пройшов. 

— Так, звісно, — розвертаюсь у своєму комп'ютерному кріслі. 

Мама обережно, щоб не зім'яти шовкову спідницю, сідає на ліжко. Старанно розправляє невидимі зморшки на подолі.

— Як у тебе день пройшов? — дивиться прискіпливо в очі. Але я вже достатньо прорепетирувала, щоб здаватись щирою. До того ж чат з дівчатами теленькає щохвилини. Ми там ведемо дуже цікаву бесіду на тему: хто з хлопців сьогодні отримує звання найсексуальнішим в класі. Я більше читаю, ніж коментую. Зараз саме ведеться палка боротьба між Вікою та Ді. Ді голосує за Олеся, Віка вболіває за Макса. Тому, мимовільна усмішка наповзає на обличчя — цікаво, який наступний аргумент вибере Ді на користь Олеся. Особисто я, зі зрозумілих причин, вболіваю за Макса.

— Непогано. З дівчатами подружилась. Мене відразу в чат додали. І класний, і особистий, без учителів.

Мама кидає зацікавлений і вже трохи менш стривожений погляд на телефон, коли чується черговий теленьк.

—  А в тебе як на новій роботі?

— Теж добре, — чомусь опускає очі. — Ти ж знаєш, тітка Валя якщо взяла під своє крило, так просто не відпустить. Колектив... — запинається, тихенько відкашлюється. — Наче теж непоганий…

Пильно вдивляюсь в її обличчя. От вона наче щира, а щось гризе мене, не дає спокою і мимоволі виникає думка — мама як і я щось приховує…

Тільки от переконувати її відкритись жодного права не маю, адже й сама нещира.

Ранок так ясність і не вносить. Сиджу, колупаюсь у своїй яєчні з помідорами й зеленню, і кручу в голові розмову з мамою. А, коли бабуся відвертається до плити під змовницьке підморгування дідуся перекидаю йому у тарілку всю смажену цибулю. Терпіти її не можу, але ба ображати не хочеться. 

― Ну, Юстинко, як настрій? Готова в бій? ― запитує він витираючи тарілку шматочком хліба. Ніколи й крихти на ній не лишає. Їжа ― святе, так прабабця навчила. ― Диви, Оксанко, навіть мити не треба! ― Передає бабусі, щоб кинула в мийку. ― Чиста, аж скрипить.

― Та ніби... ― знизую плечима. ― Сьогодні вже легше. Не перший день. 

Мама хотіла мене у ліцей сама відвезти, але чомусь її на роботу викликали раніше, і вона з великим жалем та вибаченнями повідомила, що буду  діставатись сама. А ще з шаленим занепокоєнням. Навіть на таксі переконувала поїхати. Та я відмахнулась. Не маленька, дорогу знаю. Вчора ж якось дійшла додому після уроків.

Трохи хвилююсь. Йти мені не близько: з мікрорайону і до центру. Тривожусь, щоб не заблукати. Старі багатоповерхівки схожі одна на одну, а бабусин квартал саме з таких. Це вже як трохи далі проїхати, де раніше, ще коли я мала була, розташовувався пустир, уже стоять нові, сучасні, яскраві. А тут все таке ж сіре, як і тридцять років назад, коли лише побудували.