Розділ 1

За кілька місяців до описаних подій

Серце буквально вистрибує з грудей. Нервово витираю долоню об джинси, хоч вона й суха. Поправляю лямку рюкзака на плечі. Терпіти не можу, коли на мені зосереджуються погляди. Вони схожі на тисячі дрібненьких павучків, що перебирають тонкими лапками, бігають по шкірі. Шкода, що погляди не струсиш, як комах. Погляди прилипають надовше. Й від них нікуди не дітись, тому що як тільки моя рука натисне на ручку дверей, і я переступлю поріг, стану найцікавішим експонатом на цьому нудному уроці. Принаймні на найближчі кілька хвилин.

— Ну, що? Готова? — на плече опускається долоня Ніни Володимирівни, моєї майбутньої класної керівнички. Вірніше, вже теперішньої.

Через силу усміхаюсь. Ні, не готова. Але ствердно киваю. Вона так старається. Так переймається.

"Ти вже це проходила. Все як і минулого разу!" — говорю собі. Проте інтуїція чомусь підказує, що буде складніше.

— От побачиш, у нас усі хороші. Така мила та товариська дівчинка обов'язково знайде спільну мову з будь-ким.

Я себе не відчуваю ні милою, ні товариською. Після тієї страшної аварії моє спілкування було, якби м'яко сказати, доволі обмеженим. А точніше, практично відсутнім. Трагічні події, що трапились майже сім років тому, стали для нашої маленької сім'ї великим випробуванням, наслідки якого відгукуються й досі та ховають свої секрети у шафі. І більшість з них не знаю навіть я.

"Минулого разу було ще складніше..." — нагадую собі. Після п'яти років навчання на дому вперше вийти у соціум та згадати, що таке класична шкільна освіта, було важко. Але клас прийняв мене гарно, я навіть подружилась з кількома дівчатами та хлопцями... Проте так і не встигла зблизитись. Мама чомусь вирішила терміново переїхати в інше місто, не пояснюючи причини.

— Сміливіше, Юсю! — Ніна Володимирівна ледь відчутно торкається долонею спини.

Натискаю на ручку і буквально ввалююсь в просторе світле приміщення. Вчитель, що саме пояснює тему біля дошки, здивовано завмирає. Я червонію, як помідор. Дідько! Від хвилювання зовсім забула постукати.

— Вітаю, Олегу Семеновичу! — за моєю спиною, наче добра фея, виникає Ніна Володимирівна. — Перепрошую, що відриваю. Але у нас нова учениця. Знайомтесь це Юстина Біленька.

Горло стискає спазмом.

— Добрий день! — мій голос здається писком.

На щастя, вчитель зовсім не сердиться, що його перебили. Навпаки його погляд теплий на доброзичливий.

— Вітаю, Юстино, у нашому ліцеї! — поправляє на носі окуляри в тонкій оправі.

Клас наповнюється дивним гулом, учні перешіптуються тихенько, гомонять, шушукаються, нахиляючись одне до одного, щоб прошепотіти у вухо якісь коментарі.

Павуки починають свій забіг, пускають сироти по шкірі. Схиляю голову, щоб за волоссям сховати почервонілі щоки.

Вчитель гомін не приборкує, дозволяє учням переварити новину. Все ж нова учениця, що з'явилась посеред навчального року в випускному класі, дивина. Мої майбутні однокласники говорять все голосніше й голосніше. Кусають поглядами.

І тоді вже й я зважуюсь глянути.

Клас просторий, парт багато, а от зайняті не всі. У кожному з трьох рядів вільні одна-дві у кінці, та й за тими, що спереду, деякі сидять поодинці. Учнів не більше двадцяти, легко порахувати.

— Як бачиш, Юстино, місць багато. Сідай де хочеш, — пропонує Олег Семенович.

Ковтаю грудку в горлі. Оглядаю знову клас. Очі пробігають від крайнього ряду біля дверей, далі середній, від вікна… до останніх парт не встигаю дістатись. Але раптом відчуваю, що хтось дивиться на мене дуже пильно. І... гнівно. Навіть з якоюсь незбагненною ненавистю, що з кожною хвилиною стає все сильніша й сильніша.

Не витримую. Шукаю очима того, кого настільки роздратувала моя поява, й буквально задихаюсь від люті, що хвилею накриває. Незнайомий русявий хлопець за останньою партою буквально вбиває мене поглядом. Розгублююсь, навіть повертаюсь до Ніни Володимирівни. На мить стає страшно, так що терпнуть кінчики пальців.

Але вона нічого не помічає.

— Ну що, обрала місце? — підбадьорливо посміхається.

Хитаю головою, все ще відчуваючи пекучу гіркоту всередині.

— Тоді сідай до Марійки, — киває на першу парту від дверей, за якою зіщулившись сидить худенька тендітна дівчинка. Вона бліденька наче ельф з казок, з довгим білявим волоссям. Коса у неї, мабуть, до самого пояса. Мені не видно, її кінчик, перекинутий на груди, ховається десь під стільницею парти.

Киваю знов. І відчуваю несподіване полегшення. Моя парта дуже далеко від того хлопця, буквально в іншому кінці класу, прямо по діагоналі. Більше в ту сторону не дивлюсь. Але моє ліве вухо горить, і я розумію, що на відміну від мене, хлопчик погляду не відвів, а продовжує мене спопеляти.

Ніна Володимирівна нагадує класу про поведінку, прощається та виходить. А Олег Семенович розпочинає урок.

На щастя, це історія, а історію я любила завжди. Саме й тому в ліцеї обрала суспільно-гуманітарний профіль. І хоч у попередній школі ми цю тему вже проходили, проте слухаю з цікавістю. Навіть кілька разів підіймаю руку та відповідаю на питання Олега Семеновича. Вискочкою, звісно бути не хочеться. Але зізнаюсь чесно, на мить просто забуваю, що в новій школі, вірніше ліцеї, і просто справді насолоджуюсь уроком.

А на перерві до мене раптом підходять кілька дівчат. Познайомитись. І я відразу насторожуюсь. Марійка, до речі, так і сидить на своєму місці, вдає що шукає підручник у сумці.

— Привіт! — першою заговорює висока чорнява дівчинка з короткою стрижкою піксі.

— Привіт, — відповідаю. Навіть посміхнутись намагаюсь. Але посмішка зникає буквально у ту ж мить. Той самий хлопець, що так гнівно дивився на мене буквально весь урок, прожогом пролітає повз мою парту. Наче ненароком скидає зошит та книгу з історії, які я ще не встигла замінити на українську мову, на підлогу. Та вилітає за двері, наостанок грюкнувши ними об одвірок настільки сильно, що мимоволі здригаюсь.