ВИБІР

***

Коли Денис уперше зрозумів, що божеволіє від старих занедбаних будівель, ми ще не були знайомі, тому наше місто вздовж і впоперек він облазав без мене. Але наше перше побачення проходило на даху зачиненого тракторного заводу, який вже потихеньку розкладається. Ну, що сказати... Спасибі, Всесвіт, що шепнув мені вдягнути джинси і кеди. 

Спочатку мене трохи дратували вічні розмови про якісь смердючі підвали, споруди і катакомби, в яких можна заразитися СНІДом, тільки подихавши там п'ять хвилин. Бруд, скалки в долонях, їжа в консервах і холод, — ось що я отримала від наших із Денисом стосунків. Але через півроку якось звикла, і навіть знайшла в цьому всьому кілька позитивних речей. Наприклад, цікаві предмети, які ми знаходили в найнесподіваніших місцях. Один годинник продали майже за три тисячі гривень. І на ці гроші, звісно ж, поїхали досліджувати психлікарню за 500 кілометрів від нашого міста. Але найкращим був усе-таки, напевно, адреналін, коли ми пробиралися на об'єкти, що абияк, але охороняються. Прискорений пульс, нерви на межі, тіло на повній готовності зірватися на біг у будь-яку секунду. Усі незручності були варті того, щоб пережити ці миті.

І весь час були тільки ми вдвох, бо в нашому місті такий "вид спорту" популярністю не користувався, однодумців не було, а стороннім розбовкати було небезпечно, бо проникнення все-таки справа не зовсім законна. А потім з'явилися форуми і вони.... Такі ж повернуті на мотлосі, але готові зірватися не тільки в інше місто, а й країну, хлопці.

У Слави й Антона був окремий форум, присвячений найцікавішим закинутим об'єктам світу, Ютуб-канал із докладними звітами їхніх спільних вилазок і навіть невеликий фан-клуб. Складався він із дівчаток - підлітків, яких занедбаності цікавили не більше, ніж квантова механіка, але все ж фан-клуб.

Загалом, зблизившись із цими двома демонами з Харкова, Денис загорівся ідеєю кудись разом виїхати, влітку, на кілька тижнів. Оскільки і в того, і в іншого були супутниці, мені відкрутитися не вийшло. Як і від підписки на їхній Ютуб-канал, профілі в інстаграмі, на Фейсбуці, Твіттері та бісзна де ще. І я б про них так і не згадала до самої зустрічі, якби одного вечора, після важкого робочого дня, не полізла в Інстаграм, а там трансляція в Антона. Ну, я й увімкнула з цікавості. Та так і просиділа півтори години, не відриваючись від телефону. Хлопець виявився не тільки симпатичною мордочкою з хитрими очима, а ще й дуже начитаним оратором. Він розповідав буквально про все, і міг відповісти на будь-яке запитання, яке будь-хто йому писав. Найбільше мене вразило, наскільки спокійно він відповідав юним дівчатам, які засипали його серцями і поцілунками. А він лише посміхався: "це мине, як і будь-яка інша симпатія, і ви забудете мене швидше, ніж закінчите школу. Бо в підлітковому віці розум ні на чому довго не зациклюється, що допомагає в цей нестабільний період уникнути ще більших нервових потрясінь". Звичайно ж, дівчатка продовжували писати про кохання на все життя, і що він нічого не розуміє... І це змусило мене відчути себе старою, у двадцять три роки. Тому, що я не пам'ятала, коли закінчився мій власний підлітковий період. Коли це сталося, і чому я не помітила?

Як не помітила, що пишу йому про це. І як ми проговорили кілька годин, з однієї теми плавно переходячи на іншу, доки не виявилося, що... трансляцію покинули всі інші. Крім мене. Зніяковівши, я попрощалася і швидко вийшла, одразу ж відкинувши телефон на інший кінець ліжка. Ще хвилин десять я сиділа, відчуваючи, як калатає в грудях серце, притиснувши коліна до грудей і покусуючи великий палець. Дивне почуття охопило мене. Хвилювання упереміш із тугою. Ще ні з ким мені не хотілося поговорити так сильно, як з Антоном. Хоч ми щойно й спілкувалися, у мене вже голова розривалася від думок, що ще ми не обговорили, про що цікаво було б поговорити, про що забула запитати. Щоб позбутися цієї словесної каші в голові, довелося увімкнути музику в навушниках. Так я і заснула, згорнувшись калачиком на нерозібраному ліжку, з Адель, яка репетувала про небеса, які обвалилися. 

Наступного дня повідомлення про трансляцію застало мене дорогою додому. Іншу частину шляху я пробігла, як спринтер-марафонець. А потім, уже вдома, важко дихаючи, стояла, піднявши палець над іконкою з його ім'ям, і не наважувалася зайти. І рука просто здригнулася, опустилася на екран смартфона, і ось "Kamilla_Nosecrets проприєднався (-ась) до бесіди".

— О, Камілла прийшла, — майже одразу ж відреагував Антон і посміхнувся. — Привіт.

І я, здригнувшись, мало не впустила телефон, серце пропустило удар.

"Привіт", - відправила я у відповідь, і знову прийшла до тями через невідому кількість часу, сидячи на табуретці в передпокої, повністю одягнена і в черевиках. Цього разу я втекла, не попрощавшись. Мені стало не по собі від такого впливу іншої людини на мій мозок, який просто відключається від реальності і реагує на голос хлопця, як на гіпноз. Якби в момент початку діалогу моя квартира загорілася, сумніваюся, що помітила б.

І я вирішила більше не заходити в Інстаграм. Навіть видалила додаток. Але... Антон написав мені в особисті повідомлення в інших соцмережах того ж вечора. Бо я не відповіла йому під час трансляції про улюблену книжку Ремарка.

"Я читала тільки "На Західному фронті без змін", тож, поки що, ця", — відповіла я, поклавши початок новій довгій розмові.

* * *

Ледве розплющивши вранці очі, я відразу ж схопила телефон, але лише з величезним розчаруванням побачила, що Антон не відповів на моє останнє повідомлення, хоч і прочитав. Може, я щось не те написала? Образила? Але там було лише про те, що "коли ви приїдете, Денис покаже вам усі закинуті місця, а я - місця для читання, деякі з них виглядають навіть страшніше".

Вирішивши, що в хлопця просто не було часу відповідати, зі спокійною душею пішла готувати собі сніданок, а коли повернулася в ліжко з тарілкою вівсянки і кухлем кави, помітила повідомлення про трансляцію Антона в Інстаграмі. Посміхнувшись, одразу ж зайшла. Хлопець сидів впівоберта до телефону і грав на синтезаторі. До цього я й гадки не мала, що він уміє. Мелодія була якоюсь істерично надривною, з різкими переходами від низьких нот до високих. У мене стиснулося серце.