МИР, ДРУЖБА... СКОТЧ!

***

— Ти чого така невдоволена? — спитала Оля, коли я кинула свій рюкзак на парту, поряд із нею. — Не з тої ноги встала?

— Гірше, — буркнула я та глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтись. — Жарова зустріла.

— Ой-ой, може валер’яночки? — співчутливо похитала головою, і одразу ж вихопила з сумочки блістер із жовтими таблетками, викликавши в мене посмішку.

Олька Макаренко завжди знає, як підняти мені бойовий дух та покращити настрій, особливо після зустрічі з Олександром Жаровим, який мало того, що шкільне життя мені зіпсував, так ще й в той самий університет вступив, зараза! Разом зі своїм придуркуватим кучерявим приятелем, Євгенієм, постійно веселим, ніби під кайфом. Як же дістали їхні дурні смішки та жарти! Хоч бери та в інший ВНЗ переводься!

Витягнувши з рюкзака пляшечку води, запила дві таблетки заспокійливого та всілася за парту, щоб приготуватися до пари. Та замість викладача в аудиторію, наче стадо бізонів, увірвалася паралельна група з криками: «Всі на позаплановому засіданні, то ж ми до вас!». Поки вони веселилися та займали вільні місця, я, скиглячи та підвиваючи, сповзала на стільці під парту. Група Алекса, чорти б його побрали! А ось, власне, й він. Впевнено крокує, високо задерши підборіддя, ніби взагалі все в цьому світі йому по барабану. В навушниках, кепці, надітій козирком назад. Високий, симпатичний… індик пихатий.

Побачивши мене, вишкірився та підморгнув, викликавши спазми в животі (а може, то валер’янка зрозуміла, що нічим уже не допоможе, і полізла назад). Тут і Степаненко, який Женя, з’явився. Вискочив Жарову на спину, і парочка посунула між рядами догори, сміючись. І, звичайно ж, приземлилися саме за нами, більше ж місць просто не існувало! Подруга співчутливо поплескала мене по руці та закотила очі. Але я помітила, як вона тишком-нишком глянула в дзеркальце, поправляючи зачіску.

Хоч вона завжди залишається на моєму боці, у всьому, що стосується Алекса, та її симпатію до Євгенія видно за сотню миль неозброєним оком. Тому при ній намагаюся стримуватися і обзивати тільки придуркуватого Жара.

— Привіт, дівчулі, — ніби відчувши, що про нього подумали, відкликнувся Степаненко, лігши на парту всім тілом, так, що його кучерява голова опинилася аж між нами з Олею. — Як справи?

Олька сором’язливо захихотіла, затуливши долонею рота, а я тріснула Женю блокнотом поміж очей, зі словами:

— Згинь, відьмо!

Євгеній показав мені язика, ніби мала дитина, та придуркувато всміхнувся, навіть не збираючись зникати. Лиш повернув голову до моєї подруги та щось зашепотів їй на вухо. Та розсміялася і жартівливо відмахнулася.

— Степаненко… — тільки й встигла сказати, перш ніж хтось затулив мені рота долонею.

— Ч-ш-ш… — прошепотів мені на вухо Алекс. — Дай подрузі особисте життя влаштувати. Не всі такі фригідні лесбіянки, як ти.

Що?! Як він мене назвав?!

— Жаров, ти охренів?! — Я підірвалася зі стільця, розвертаючись. — Якого чорта? Можна хоч один день не псувати мені своєю присутністю?! Невже це так важко?! Бі-і-і-ісиш, просто неймовірно!

Не помітила, як зірвалася на крик, не стримавши накопичену лють та образу. Лише коли замовкла, всім тілом відчула десятки поглядів. Тиша в аудиторії аж дзвеніла. Всі дивилися на мене, хто здивовано, хто насмішкувато. Головне стерво та її свиту аж перекосило від гніву. Як це я посміла підвищити голос на незрівнянного Алекса?!

Відчуваючи, як починає палати обличчя, змахнула зі щоки злу сльозу, покидала свої речі в рюкзак та, закинувши його на плече, якомога швидше пішла на вихід з аудиторії. Тільки коли закрила за собою двері, змогла видихнути. Руки тремтіли, очі продовжували наповнюватися сльозами, як би швидко я не кліпала. Господи, ну, за що? Чому саме він до мене доколупується?! Я стільки років намагаюся триматися від нього подалі, а він ніби навмисно весь час поряд, щоб мої рани ніколи не заживали.

— Леро, почекай! — почула я за спиною, коли вже майже перетнула коридор.

Оглянувшись через плече, побачила Жарова, за спиною в якого маячили Оля і Степаненко.

— Іди до біса, — прошипіла я та прискорила ходу.

Але трійця поспішила слідом за мною.

— Романова! Та стій же ти, психована!

Алекс раптом схопив мене за лікоть і розвернув, та я вивернулася, відштовхнувши його.

— Не смій мене торкатися!

За спиною хлопця почувся дивний, противний звук, що різанув по вухах, не гірше пінопласту по склі, а Євгеній раптом зі сміхом вигукнув:

— Досить гаркатися! Мир, дружба… ско-о-отч!

І Жарова кинуло на мене, а тоді й мене притисло до нього, ніби невидимим магнітом. Спантеличено кліпаючи, я спостерігала, як Женя ходить навколо нас, розмотуючи липку стрічку.

Спробувала відштовхнути від себе Олександра, який вже дуже тісно притискався до мого тіла, але не змогла навіть ворухнути рукою. Що. Нахрін. Відбувається?!

— Жень, що ти чудиш? — крізь зуби прогарчав Алекс.

— Без обід, чувак, але ви реально вже дістали, — з винуватою посмішкою поплескав його по плечі друг. — Виясніть на кінець стосунки раз і назавжди.

— Я тебе вб’ю, — пробурчала я, відчуваючи себе в хитромудрій пастці.

Тісно притиснута до хлопця, якого ненавиділа всім серцем. Відчувала його тепло, дихання на своєму обличчі. Й моє серце аж заходилося.

— Олюню, допомагай, — максимально ігноруючи наші погрози, звернувся до моєї подруги Степаненко. — Он у тій аудиторії їм буде дуже зручно.

— Тільки посмійте, — ледь не плачучи, простогнала я, намагаючись хоч трохи віддалитися від брюнета.

Але Оля лиш прошепотіла: «Пробач» та, захихотівши, почала штовхати нас до дверей. Виявляється, дуже важко гальмувати, коли тебе ніс до носа склеїли з іншою людиною, тому вже за кілька довгих митей ми були замкнені, а за дверима чувся задоволений сміх. Коли кроки віддалилися, я нарешті зрозуміла, що вони не жартували…

***

— Давай присядемо, абощо, — тихо запропонував хлопець.