ВКУСИТИ НЕЗНАЙОМЦЯ

1.

Хто такі друзі? Напевно, це — найближчі, найнадійніші та найбільше з вами схожі люди. Котрі завжди прийдуть на допомогу, підтримають та зрозуміють в будь-якій ситуації. З ними можна напитися до чортиків і поридати під сумну репчину. І куди ж без постійних взаємних підколів. А мої друзі обожнюють затівати безглузді суперечки, з яких і починаються всі пригоди! Зазвичай, виграші доволі дріб’язкові: морозиво чи пляшка вина, та бува випадає і «бажання». Тобто, переможець може загадати тому, хто програв, яку-небудь дію чи зажадати того ж морозива. Але тільки не моя подруга Настя. О, ні! Морозивом у неї ще ніхто не відбувся. Дуже вже вона любить загадати щось надзвичайне, тому сперечатися з нею – собі дорожче. Але я —дівчина ризикова. До того ж, суперечка про те, чи двоє на сусідній лавочці — парочка, було питанням надважливим та, як я собі думала, доволі передбачуваним. Тому, проголосувавши за «парочку», я вже думала про свій виграш. Однак, як тільки Софія розбила наші руки, до цих двох підійшов білявий юнак у вузьких, дуже вузьких, джинсах та… цьомкнув хлопця в щоку.

— Ні-і-і-і, — простогнала я.

— Ур-р-р-ра! — викрикнула тріумфально Настя, чим налякала бідолашних юнаків, і ті, підхопивши свою знайому попід руки, швиденько пішли геть. — Так, так, так….

Я подумки застогнала. Погляд, яким вона оглянула все навколо, нічого доброго не віщував. До того ж, ми знаходилися в самому центрі міста, де, крім здоровезного фонтану, в якому вона може запропонувати поплавати, працювали ще й торгові точки. Там не тільки сувеніри та напої продавали, а ще й наколювали татуювання. Щоправда, хною, але ходити два тижні з якимось непристойним словом на видній частині тіла, зовсім не хотілося.

Вже ліпше б щось таке….

Та для Насті це виявилось занадто просто. Надто негідне її бурхливої фантазії.

— Бачиш хлопців, он там?

І вона вказала пальцем із неймовірно яскравим та дорогим манікюром на компанію по той бік фонтану. Їх було троє – брати-близнюки та високий чорнявий хлопець, що з відсутнім виразом водив пальцем по екрану смартфона. Всі вони здавалися доволі симпатичними, і якщо Настя запропонує з ними познайомитися, то це буде… ніяково, та все ж приємніше, ніж купатися у фонтані.

— Мені здається, — продовжила подруга, — що отой чорнявий там нудьгує. Ми зобов’язані його розважити. Тобто, ти! Хочу, щоб ти… вкусила його за попу.

— Що-о?! — Я спочатку навіть вирішила, ніби мене слух підвів.

Погляд миттєво опустився до вказаного місця, обтягнутого пляжними шортами. Так, сідниці у хлопця, безперечно, апетитні, але… кусати?! Серйозно?!

— Іди і кусни його за попу! — притопнула ногою Настька й невдоволено закопилила губу.

— Ти з головою дружиш?! — вискнула я від жаху. — Тут же повно народу!

— Міра, ти зануда! Вони тебе знають? Це — Львів, тут усім по цимбалах. Пішла! Ти програла!

Я піднялась і нервово глитнула. Упаси мене боже, ще коли-небудь встрявати в спір з цією ненормальною! Краще б уже у фонтані скупалася! Чи наколола собі «нефритовий жезл» на лобі! Тепер уже запізно… Як не виконаю, вона придумає щось гірше, набагато гірше. Якщо таке взагалі можливо…  

І я попрямувала до трійці, яка нічого не підозрювала. Слава богу, чорнявий все ще вдивлявся в екран. Можливо, залишуся непоміченою. Але коли до цілі залишилися лічені метри, мене помітили близнюки. В їхніх поглядах так і читалося: «вона бажає познайомитися, чи у нас із нею щось вже було?». Обломіться, хлопці…

Досягнувши місця призначення, знітилась. Якщо спочатку була хоч крапля впевненості, то зараз… Господи, та як, чорт забирай, я повинна це зробити?!

Напевно, помітивши мою невпевненість і вирішивши прийти на допомогу, один білявий амур помахав рукою і додав, посміхаючись:

— Привіт.

І, о, ні, чорнявий хлопець, відірвавшись від телефона, оглянувся через плече. А, побачивши мене, взагалі почав повертатися всім тілом. Голос в моїй голові панічно заверещав, що зараз його сідниці опиняться поза моєю досяжністю, тому – зараз або ніколи!

Я рвучко ступила вперед, подолавши останній крок і, різко схилившись вниз, зробила це! Вчепилася зубами в тонку тканину шортів, дуже, між іншим, не смачну, і навіть, вроді, прикусила шкіру. Буе…

Хлопець шоковано сіпнувся, але не встиг і рота відкрити. Тому, що я вже мчала геть, як чортів Форрест Ґамп. Чула позаду регіт близнюків і дике улюлюкання Насті. Ну, ти ще поплатишся за це! Обіцяю! Я… я викладу в Інстаграм ту фотку, де ти в піжами зі Спанч Бобом! От прямо зараз! Не в цю ж секунду, на декілька кілометрів пізніше, але викладу! І місяць тепер не виходитиму з дому! Який сором, господи Ісусе!  

* * *

Та вийти все ж довелося. Мама чхати хотіла на всі протести та мітинги, а віник, яким вона пообіцяла мене відлупити, став останнім аргументом в цій битві не на рівних. Вихопивши з її рук список продуктів, я відправилася в магазин, відчуваючи себе при цьому, як військовий розвідник на ворожій території. Короткими перебіжками, від кущика до деревця, визираючи з-за рогу за допомогою дзеркальця, я в все ж добралася до «Арсена», здоровезного трьохповерхового супермаркету. Безпечніше було б відвідати магазин менших габаритів, та до такого ще потрібно було перетнути цілу вулицю, де й сховатися ніде.

На свій страх і ризик, я увійшла до супермаркету і, роззирнувшись, трохи заспокоїлася. Людей було не так вже й багато, і ніяких хлопців. Ні чорнявих, ні схожих на купідонів. Швиденько схопивши корзину, попрямувала вздовж довгого ряду з продуктами. Першим у списку був чай, та неабиякий, а «Ерл Грей» з мелісою. Чудесно, за пів години, може, і знайду!

Дійшовши до кінця списку, я була вже мов вичавлений лимон, і крім того, як нестерпно болить рука, в якій я тягла корзину з купою всякої всячини, більше ні про що не могла думати. Ну, добре, чай, який я ледве відшукала, та навіщо їй кунжутне насіння, гострий соус «Kuhne salatfix» і сир «Натвел»? Мама відправила мене у львівський продуктовий чи до довбаної Італії?! Не кажу вже про інші дивні продукти, назви яких я навіть читала ледь-ледь, а продавці, у яких питала, певно думали, що в мене такий самий заковиристий діагноз у медичній книжці.