КРИЖАНИЙ

1

— Сталося це десь у вісімдесятих роках, коли наш гуртожиток заселяли багатодітні та малозабезпечені сім’ї. У місті з’явився маніяк, якого одразу ж прозвали «Душителем» та «Тим, хто примушує мовчати». Вночі прокрадався до під’їздів багатоквартирних будинків та чекав пізнього повернення когось із мешканців. Коли жертва підходила до своїх дверей, накидав їй на голову пакет з розпорошеним всередині хлороформом. Тоді затягував тіло до квартири, садовив у крісло або на стілець та відрізав язика, щоб потім забрати зі собою, як черговий трофей.

Не оминув Душитель і наш будинок. Одна бідолашна, що жила тут разом із маленьким сином, та працювала позмінно в пивниці, в той злощасний вечір пізно повернулася додому. Піднялася на свій поверх, намацала в кишені ключі, та вже підходила до дверей, коли раптом… зашурхотів поліетилен, і стало нічим дихати!

Коли жінка перестала пручатися, маніяк, як зазвичай, підняв з підлоги ключі, що випали з ослаблої долоні, відімкнув двері… і зустрівся поглядом із напівсонним хлопченям, що вибіг зустрічати матусю з роботи. Довелося імпровізувати Душителю, прикинутися турботливим другом та попросити хлопчика принести з кухні води. І поки той побіг в кінець спільного коридору, швидко закінчив заплановане, - узяв свій трофей.

Пізніше, коли у квартирі вже нікого не було, жінка ненадовго прийшла до тями та зуміла виповзти з блоку, де її зранку й знайшли, скривавлену та вже задубілу.

Ні хлопчика, ні вбивцю так і не змогли розшукати. Кажуть, що Той-хто-примушує-мовчати виростив із нього наслідувача, тому, як тільки почуєте шурхіт поліетилену, пригинайтесь та біжіть! Бо він повернеться додому, до матусі. Іноді можна почути на четвертому поверсі її наповнений болем булькаючий стогін. Може навіть вхопити за щиколотку, якщо зазіваєтьсь! Вона шукає свого сина, та найбільше хоче помститися за свою смерть!

Коли оповідач замовк, і в темряві, розірвавши мертву тишу, раптом зашурхотів поліетилен, навіть я здригнулася, що вже казати про вразливих першокурсників, які підняли такий ґвалт, що довелося затикати вуха. Спалахнуло світло, і я, скривившись, закліпала. Перелякані студенти в ту ж секунду завмерли, ніби таргани, яких застали зненацька.

— А зараз, любі, новачки, ласкаво просимо та на добраніч! — сміючись, закінчив оповідач та запхав пакет назад до кишені спортивних штанів. — І бережіть себе.

Натовп шокованих підлітків з круглими від страху очима повільно потягнувся в коридор, озираючись та перешіптуючись.

За мить на кухні залишились лише троє: той, що травив байки, - п’ятикурсник Сергій Морозов, відповідальний за світло – його друг Артем Заєць та я, котра просто не вчасно вийшла о третій ночі випити кави та покурити. Забула, що на цей час призначили «посвяту в студенти». Дурнувата традиція. Нам минулого року ту ж «легенду» розповідали, і навіть спец ефекти не змінилися. Хоч би щось нове вигадали, діячі.

Вже майже четверта. Кава охолола, а палити при новеньких я не наважувалась. Поки не виясню, хто з них зі щурячими повадками, а такі є в кожній групі. Перед старшокурсниками теж не дуже хотілося діставати цигарки, особливо перед цими нерозлучниками. Доведеться ділитися, а то й усі віддавати. Та йти хлопці не збиралися, це точно. Морозов тільки зручніше вмостив зад на столі, а Заєць, прихилившись до стіни, щось набирав на телефоні.

Зітхнувши, я відсьорбнула з кружки, але одразу ж скривилася та, виливши гидку, ледь теплу каву до умивальника, знову ввімкнула чайник.

— І нам зроби, — відразу ж пожвавішав Сергій, звернувши на мою скромну персону свою царську увагу.

— Мені не треба, — похмуро відізвався Артем. — Юлька чекає, я пішов.

І, розгублено махнувши рукою, не відриваючи погляду від екрану, вийшов з кухні.

— Я ніби й не збиралася, — пробурчала, насипаючи мелені зерна в кружку.

— І мені теж?

Коли його голова раптом опинилася над моїм плечем, я здригнулася та ледь не розплескала на себе окріп. Від дотику його грудей до моєї спини, по тілу забігали мурахи, і я похмуро прикусила губу. 

2

— Свою пий, — буркнула та, присівши навпочіпки, потягнулася до схованого в тумбочці пакету з цукром.

— Я п’ю гірку, дякую, — скориставшись моментом, нахабний печерний троглодит схопив мою кружку та за мить вже прилаштувався на підвіконні.

Краще б я спати пішла… Залишитися наодинці із секс-символом нашого гуртожитку, який до того ж поводить себе, як гордовита дупа, перспектива така собі, на трієчку. Але якщо піду, залишивши горнятко, то більше його не побачу (за всіма законами проживання в гуртожитку). А воно не моє, а сусідки Віки, і та відірве мені голову за цей витвір мистецтва фотошопу з «Аліекспресу» із зображенням чарівного Драко Малфоя. Чи то дійсно ситуація безнадійна, чи то я шукаю привід залишитися…

Важко зітхнувши, дістала з шафки стару радянську кружку з олімпійським ведмедем, яку навіть красти ніхто не став, така вже була покоцана, насипала кави та залила окропом. Тоді всілася за стіл, підібгавши під себе одну ногу, і крадькома зиркнула на Морозова. Той стояв, дивлячись у відкрите вікно, та палив. Все-таки, він гарний. Високий, жилавий, з темним волоссям, сірими очима та важким підборіддям. Але не це робило його собою. Виглядай він, як Квазімодо, все рівно збирав би натовпи прихильниць та друзів. Притягувала, ніби магнітом, його якась внутрішня сила, впевненість, що проявляла себе навіть коли він палив, запхнувши вільну руку до кишені спортивок, байдуже та розслаблено, та, в той же час, його спина залишалася прямою, а плечі – розправленими.

Коли Сергій витягнув руку з кишені, щоб узяти чашку, я здригнулася, спіймавши себе на тому, що задивилася, та поспішно відвела погляд. Ще не вистачало, щоб він помітив, як я витріщаюся. Й так не пропускає шансу, щоб підколоти, та так щоб довго боліло. А решту часу, якщо й ковзне поглядом, то таким крижаним, аж сироти шкірою. Самооцінці таке не на користь, це точно, тому з Морозовим ліпше, як зі злим собакою, - без різких рухів, у вічі не дивитись.