Давай зіграємо в кохання, частина 2

ЧАСТИНА 2

***

На мить мені здалося, що земля тікає з-під ніг, і вхопилася за футболку Віка, щоб втримати рівновагу. Його теплі губи торкалися моїх, пальці заспокійливо погладжували вилиці, а я, заплющивши очі, слухала, як калатає в грудях серце. Тільки не могла зрозуміти, це реакція на сам поцілунок чи на думку про те, чи дивиться на нас Олег. І чи впізнав мене…

— Агов, голубки, — пролунало зверху дівчачим голосом.

Я сіпнулася, розплющуючи очі, та Вік мене втримав. Тоді повільно відхилився, підморгнув і нарешті підняв погляд на балкон.

— Привіт, Анжі, засмага – вогонь! — з широкою посмішкою мовив хлопець.

— Та йди ти, — буркнула його сестра. — А це та сама Діана, про яку ти розповідав?

З одного нокауту в інший… Ще від поцілунку не оговталась, а тут уже знайомство з Ангеліною і зустріч з Олегом. Ну, що за сімейка…

Вдихнувши побільше повітря, натягнула на обличчя найщирішу посмішку та повернулася, задираючи підборіддя.

— Привіт, — махнула рукою яскравій брюнетці в легкому, коротенькому червоному сарафані на бретельках.

Хлопець поряд із нею несподівано видав якийсь дивний звук, чи то крякнув, чи то перднув, а то й може повітрям вдавився, бідолаха. Анжі повернула голову, здивовано на нього глипнувши.

— Коханий? — спитала майже схвильовано.

Ми з Віком так синхронно пирхнули, аж перезирнулися.

— Пора втікати всередину, бо, боюсь, не витримаю, — прошепотів Задорський, хапаючи мене за руку, і ми, гигикаючи, наче ненормальні, кинулися до дверей.

Так, першу зустріч з колишнім я, здається, пережила, що вже не могло не тішити. А поки він оговтується, спробую, як там казав Вік, «виключити емоції», щоб наступна зустріч вже не була такою несподіваною та хвилюючою.

— Ходімо, покажу тобі твою кімнату, — повідомив Віктор, ледь ми ступили на поріг величезного дому.

Я аж рота роззявила від побаченого. Мармур, дерево, позолота, широкі сходи на другий поверх, вкриті червоною доріжкою. Пригальмувала, роззираючись на всі боки, і не одразу помітила, як з однієї з безлічі арок на першому поверсі випливла худорлява жінка в білому костюмі.

— Вікторе, не будь таким старомодним, — дзвінким голосом промовила незнайомка, змусивши мене підскочити та нервово обернутися. — Ви можете жити в одній кімнаті, нічого ганебного в цьому не бачу.

Це його мама? Ого… Подумки, я поставила біля цієї, прямої, наче жердина, леді, свою пухкеньку, рухливу матусю, яка постійно про щось щебетала або кудись поспішала.

Ця ж елегантна дама з заколотим на потилиці темний волоссям, певно й не вміла нікуди поспішати. Вона наче пливла по мармуровій плитці, скануючи мене своїми сірими очима. Аж колінця затремтіли. Ой-йой, коли я наважилася на цю авантюру, навіть не задумувалася про те, якими будуть батьки Віка. А те, що вони теж сприйматимуть мене, як можливу майбутню невістку тільки зараз дійшло…

— Мамо, познайомся, це – Діана, — озвався Віктор. — Моя дівчина.

— Дуже приємно, Діано.

Те, як невпевнено її губи зобразили посмішку, дало зрозуміти, що… не дуже то й приємно… Чорт, виявляється, що Олег – не найгірше, що мене тут чекає.

***

— Навзаєм… м-м-м.

— Інеса Всеволодівна, — підказала жінка, примруживши очі, а тоді здійняла гостре підборіддя до Віка. — Ти що, навіть не додумався імена батьків своїй дівчині повідомити? Вікторе, це mauvais ton.

А про батьків він мені взагалі не розповідав! Собі легенду ми вигадали, аж заслухаєшся! Ледь не до улюблених шкарпеток все пройшли! А тут так налажали…. Доведеться це допрацювати сьогодні ж! А якщо вони ще й будуть говорити незнайомими мовами, щоб я відчувала себе максимально відсталою... Доведеться ходити з відкритим гуглом навіть до туалету! Ух, передчуваю, веселий буде тиждень!

Та Задорський мене здивував. Обійнявши за плечі, притис до себе та на вухо прошепотів:

— Це означає, що мої манери не на висоті, люба. Мама практикує вимову, щоб дурити француженок відсутністю акценту.

— Вікторе!

Звичайно ж, вона це почула. Он, аж червоними плямами шия пішла. Лице, мабуть, теж, але через шар косметики погано було видно.

— Люблю тебе, мамо, — як ні в чому не бувало, всміхнувся Вік. — Але ми стомилися з дороги, тож побачимося за вечерею.

І він впевнено розвернув мене до сходів, щоб ми встигли злиняти, перш ніж жінка отямиться.

На другому поверсі виявилася така велика кількість дверей, що я вже боялася заблукати. Треба буде якусь мітку поставити біля входу чи що… Покращувало ситуацію хіба те, що спальня, в якій я житиму цей тиждень, знаходилася майже в кінці коридору, а ліворуч від білих, дерев’яних дверей стояла висока ваза з покрученим гілляччям. Мене мама з таким «букетом» на поріг би не пустила. Але замість орієнтира згодиться.  

Та ваза дуже швидко забулася, ледь я переступила поріг спальні. Бо вона була… чиєюсь. І, судячи з нагород на полиці над столом, підписаного баскетбольного м’яча в скляному кубі та чорних домашніх капців гігантського розміру, це спальня Віктора.

Я здивовано глипнула на хлопця, сподіваючись на те, що він просто вирішив провести мені екскурсію будинком, перш ніж покаже мою кімнату. Але хлопець лиш зітхнув, безпомічно розвівши руками.

— Якщо мама вже сказала, що ми можемо жити разом, то підозріло буде, якщо відмовимось.

Та частинка мозку, що відповідала за здоровий глузд, повністю погоджувалася, що він має рацію. А от інша, яка вже уявила собі казна-що, верещала від жаху. А тут ще й одне ліжко, і ніяких натяків на диван! Це катастрофа!

Певно прочитавши весь спектр емоцій на моєму обличчі, Вік швидко додав:

— В гаражі є надувний матрац, тому спати разом не доведеться.

Що ж, це надзвичайно втішає.

Не скажу, що ніч у мотелі була неприємною, але… я повинна думати про план помсти, а не зближуватися з Віктором. Його спонтанний поцілунок вже вибив мене з колії, а прокидаючись з ним у одному ліжку, я взагалі можу… закохатися, не приведи господь! І це буде повне фіаско! Розбити собі серце вдруге за місяць, це треба буде повною нікчемою. Тож не можна навіть думки про почуття допускати. І перемкнутися на режим люті, спрямованої на колишнього. Ще б дізнатися, як правильно ті емоції відключати, бо щось у мене поганенько виходить. Може, гул щось знає?