Глава 1.

Ілля

Я прокинувся від тихого жіночого голосу.

— Ілля...

Я повільно розплющив очі, кілька секунд дивився в стелю, намагаючись згадати, котра година. Сон остаточно відступив, а разом із ним повернулося звичне роздратування від того, що ранок знову настав надто швидко.

— Іди, — коротко сказав я.

Вона здивовано подивилася на мене.

— Що?

— Ти почула.

— Але я думала...

— Не треба думати за мене.

На її обличчі промайнула образа. Вона ще кілька секунд стояла біля ліжка, ніби чекала, що я зміню свою думку, але я навіть не подивився на неї.
Вона мовчки зібрала свої речі й вийшла.
Щойно двері зачинилися, на тумбочці задзвонив телефон. Я глянув на екран. Няня.

—Добрий ранок, Ілле Олександровичу, — почув я знайомий голос.

— Слухаю.

— Ви обіцяли Давидику, що сьогодні самі відвезете його до садочка. Я вже кілька разів нагадувала, що час збиратися, але він відмовляється їхати з водієм.
Я прикрив очі долонею. 

Точно.

Вчора ввечері Давид цілих двадцять хвилин умовляв мене, щоб саме я відвіз його в садочок. Я пообіцяв.
А я ніколи не порушував обіцянок, даних синові.

— Скажіть йому, що я зараз приїду.

— Добре. Він саме чекає на Вас.

— Буду за кілька хвилин.

Я відклав телефон і підвівся.

Заїхавши у ворота свого особняка, я припаркував автомобіль і швидко попрямував до будинку.
Щойно відчинив двері, як почув знайомий дитячий сміх.

— Тату!

Давидик вибіг із вітальні, ледве не врізавшись у мене.

— Обережно, чемпіоне.

Я підхопив його на руки.

— Чекав?

— Да-а-а! Ти ж обіцяв!

— Обіцяв — значить зробив.

Він задоволено усміхнувся й обійняв мене за шию.
Я поцілував його в чоло.
Саме заради таких моментів я й намагався триматися за своє слово.
Давид був єдиною людиною, заради якої я без вагань міг відкласти навіть найважливішу зустріч.

Із його матір'ю ми розлучилися, коли йому було лише два роки. Ініціатором розлучення був я. Якщо бути чесним із собою, думки врятувати наш шлюб у мене ніколи не виникало. Не тому, що Віра була поганою людиною. Просто між нами ніколи не було того, на чому можна було б побудувати справжню сім'ю. Ми були хорошою партією одне для одного. Принаймні так здавалося всім навколо.

Я — молодий бізнесмен із перспективою, хорошим прізвищем, зв'язками та компанією, яка стрімко розвивалася.

Вона — красива, освічена жінка з впливової родини. Наш шлюб здавався ідеальним на фотографіях. На світських заходах ми посміхалися, фотографувалися разом, давали інтерв'ю, а люди дивилися на нас і думали, що нам неймовірно пощастило. Насправді ж за зачиненими дверима давно не залишилося нічого, крім звички. Ми майже не розмовляли про щось особисте. Не будували спільних планів. Не чекали вечора, щоб побути разом. А коли народився Давид, я вперше зрозумів, що в моєму житті з'явилося щось справді важливе.

Син.

Я любив його від першої миті й досі не уявляв свого життя без нього. Саме тому після розлучення для мене було очевидним: Давид залишиться зі мною. Віра майже не боролася за нього. Її особисте життя швидко змінилося, з'явилися нові знайомства, поїздки, вечірки. Зрештою вона сама зрозуміла, що роль матері ніколи не була для неї пріоритетом. Я не засуджував її.
Просто не дозволяв собі очікувати від неї того, чого вона не могла дати. Тепер ми жили удвох. Звичайно, у будинку були няня, водій, персонал. Я багато працював і міг зникнути в офісі на цілий день, іноді навіть на кілька днів через відрядження. Але я завжди повертався до сина. Навіть якщо сил вистачало лише на те, щоб посидіти біля його ліжка кілька хвилин перед сном.

У пресі мене часто називали одним із найперспективніших бізнесменів. Разом із цим ішли фотографи, плітки та постійні припущення про моє особисте життя. Мені приписували романи з актрисами, моделями, спадкоємицями відомих родин.
Я перестав це читати ще кілька років тому. Люди завжди бачили лише ту частину мого життя, яку я дозволяв їм бачити. А справжня частина була значно простішою. 

— Ну що, поїхали?

— Да-а!

Я поставив Давида на підлогу, взяв його маленький рюкзачок і подав йому руку.

— Курточку не забув?

— Ні!

— А машинку?

Він завмер.

— Машинку...

Я засміявся.

— Так і знав.

Через хвилину ми вже виходили з будинку.

Дорогою Давид без упину розповідав про нову машинку, яку йому вчора подарував дідусь, про свого друга Максима і про те, що сьогодні вони будуть малювати динозаврів.

Я слухав його, час від часу ставлячи запитання. Для когось це були звичайні дитячі історії. Для мене —найважливіша частина дня. Біля приватного садочка вже стояли дорогі автомобілі. Це був один із найкращих і найдорожчих приватних садочків у нашому місті. Тут навчалися діти впливових людей, власників великих компаній, лікарів, політиків. Однак мені подобалося не це. Мені подобалося, що тут до дітей ставилися як до дітей, а не як до прізвищ їхніх батьків. Я взяв Давида за руку, і ми зайшли всередину.
Саме тоді я помітив знайоме обличчя.