РОЗДІЛ 29

Вілен осідлав свій потужний мотоцикл і повернув ключ запалювання. Двигун заревів, мов розлютований звір. Він викрутив газ до упору — і байк рвонув уперед із глухим, агресивним ревом. Потужний порив вітру вдарив Віленові в обличчя, розтріпавши волосся. Швидкість п’янила, змушувала кров стрімкіше гнатися жилами. Вілен нахилився вперед, намагаючись витиснути з машини ще більше. Пейзаж зливався в розмиті плями, а дорога звивалася перед ним, мов гігантська змія. Та він упевнено входив у повороти, насолоджуючись відчуттям польоту. Це була мить абсолютної свободи — єднання зі швидкістю, трасою й самим собою.

Уривки спогадів проривалися крізь туманну завісу невідомості. З кожним новим спалахом минулого він відчував, як у ньому залишається все менше людського — і це було нестерпно. В уяві поставали картини, від яких він у жаху хапався за голову. Вілен почувався замкненим у клітці власного розуму, намагаючись відігнати ці болісні видіння. О, якби він міг знову все забути… Але ні. Цей кошмар не мав кінця.

Він і досі не знав відповіді на найболючіше запитання: чи справді він убивця? Ця думка мучила виснажену свідомість, не даючи спокою. Криваві видіння переслідували його в кошмарах, уривки сцен насильства спливали в пам’яті, змушуючи серце стискатися від страху й невизначеності. Чи були це лише ігри хворобливої уяви — чи відлуння жахливої реальності? Він напружував усі сили, намагаючись зібрати по крихтах розмиті спогади, щоб знайти відповідь, звільнитися від гнітючих сумнівів. Та минуле й далі ховалося за пітьмою забуття, залишаючи його в невизначеному стані тривоги й безнадії.

Вілен заглушив ревучий мотоцикл і оглянув мальовниче місце для ночівлі. Він вирішив знову ночувати просто неба — як і всі попередні ночі. Лише він, безмежний Всесвіт над головою та мерехтливі зорі, що дивилися на нього тисячами світлячків. Він дістав із наплічника бутерброд і відкоркував банку холодного пива. Таке життя самотнього мандрівника подобалося йому значно більше, ніж розкішні покої палаців, які він колись зводив.

Тут, під покровом ночі, він почувався по-справжньому вільним. Йому не були потрібні жодні умовності цивілізованого світу. Вілен ліг на спину, вдивляючись в оксамитове небо, й ковтнув пива. Життя здавалося прекрасним у своїй первісній простоті. Він знову замислився, занурюючись у себе й власні відчуття.

Пам’ять поступово відкривала йому окремі таємниці минулого. Досвіду, що допоміг збудувати величезну бізнес-імперію, заради якої він працював день і ніч, не шкодуючи себе заради успіху. Та тепер, утративши спогади, гроші перестали мати для нього будь-яку цінність.

Забувши про випробування, крізь які йому довелося пройти, він водночас утратив здатність цінувати власний статок. Йому було цілковито байдуже, чи їсть він дешевий бургер на узбіччі дороги, чи делікатесну чорну ікру, що колись здавалася вершиною розкоші.

Загадкова амнезія приховувала від нього власне минуле. І він уже не був певен, чи хоче колись повернути його назад…

Так, це нове життя йому безперечно подобалося. Можливо, ще й тому, що в пам’яті, з’їденій амнезією, не залишилося чітких образів жодної жінки, окрім Віри.

Лише її усмішка — щира, сповнена доброти — сяяла для нього яскравіше за будь-які коштовності. Лише в її мудрих очах він бачив розуміння, співчуття й тепло. Інші обличчя танули в тумані забуття, а Віра була поруч — надійна, ніжна, любляча.

Він усвідомлював: вона — єдина справжня цінність у його житті без минулого. І що б не приховувала затьмарена пам’ять про інших жінок, тепер для нього існувала лише Віра. Заради її усмішки варто було жити далі, не озираючись назад — у спогади, що зникли в мороці.

Вілен задумливо вдивлявся в нічне небо, намагаючись розібратися в собі й зрозуміти, ким він є насправді. Він був упевнений: на вбивство він не здатен. Його душа не приймає насильства. Та навколо його особистості було надто багато таємниць…

Він почувався людиною зі зламаною долею, розбитою на уламки. Часом здавалося, ніби він спостерігає за собою збоку. Намагається зіставити фрагменти, оживити тіні спогадів, бодай щось зрозуміти у власній душі. І скільки ж потрібно зусиль, терпіння й мужності, аби зібрати їх докупи.

«За кожним поворотом дороги я сподіваюся знайти відповіді, — думав Вілен. — Та поки що знаходжу лише нові запитання».

Він вдивлявся в темряву, немов намагаючись розгледіти в ній обриси власного майбутнього, і гадав, коли ж туман амнезії розвіється, відкривши йому правду про ту фатальну ніч, коли його життя змінилося назавжди…

Раптове прозріння, мов удар блискавки, пронизало його свідомість. На мить Вілен завмер, приголомшений несподіваним осяянням. А що, як увесь цей час він тікав не від когось — а від самого себе? Від власних спогадів, від пам’яті, від жахливої правди про те, ким він є насправді?

Вілен стис кулаки так, що біль пронизав долоні. Він ніколи не був боягузом — ніколи не відступав і не ховав погляду. То чому ж тепер, коли відповіді так близько, він вагається, ніби боїться подивитися правді у вічі? А якщо ця правда виявиться надто страшною, щоб її витримати? Якщо пам’ять підкине йому щось таке, з чим неможливо буде жити далі?

Ні. Він мусить дізнатися правду — байдуже, якою вона буде. Навіть якщо вона зламає його, скривдить, розчавить. Лише так можна здобути свободу. Свободу від цих мук, від нескінченних запитань, від невідомості, що поволі зводить з розуму.

Вілен рвучко скочив на мотоцикл, готовий мчати назустріч власному минулому. Хай воно ховається в зловісних стінах його проклятого маєтку — він не відступить. Сьогодні він дізнається всю правду про себе або загине, намагаючись її осягнути.