РОЗДІЛ 28

Лінда взяла порцелянову філіжанку своїми тонкими, доглянутими пальцями й піднесла до пухких губ, злегка підкреслених помадою ніжно-рожевого відтінку. Поглянувши поверх філіжанки на свою юну небогу з-під густих, довгих вій, старанно підфарбованих чорною тушшю, вона ледь помітно зітхнула.

Віра виглядала засмученою. Її бліде обличчя, обрамлене м’якими хвилями русявого волосся, затінював вираз суму. Нові вишукані сукні модних фасонів, які Лінда обирала для неї у найкращих бутіках міста, не приносили дівчині радості. Похо­ди на прем’єри до театру, довгоочікувані вистави — усе це залишало Віру байдужою. Навіть знайомство з гарним і чемним Ніколасом, до якого Лінда навмисне підвела їх під час вечері в ресторані, не викликало в неї бодай тіні зацікавлення. Здавалося, юну душу дівчини постійно ятрив якийсь прихований біль, про який вона не могла сказати вголос.

– Мила, що тебе тривожить? – запитала Лінда, ледь насупивши брови й уважно вдивляючись у племінницю.

Віра злегка знизала плечима, і під тонкою тканиною сукні ледь здригнулися її тендітні ключиці.

– Мене нічого не турбує… Просто я почуваюся нікчемною, – тихо мовила вона.

– Нікчемною? – перепитала Лінда, і її брови здивовано вигнулися. – Ти — моя улюблена небога, яскрава й розумна дівчина, перед якою розкривається цілий світ. Як ти можеш почуватися нікчемною?

– Не знаю… – прошепотіла Віра, опустивши погляд. – Здається, я не роблю нічого по-справжньому важливого. Усі ці вбрання, розваги… Вони для мене порожні.

– Ох, дитинко… – зітхнула Лінда, лагідно погладивши її руку. Вона трохи помовчала, а тоді додала ще м’якше:
– Я знаю, що тебе й досі обтяжує смерть батька. Але ти не винна ні в його хворобі, ні в тому, що, крім тебе, ніхто не захотів узяти відповідальність чи бодай проявити турботу. Світ часто буває жорстоким і байдужим. На жаль, так влаштовані ці «закони джунглів». Ти зробила все, що могла. І я щиро захоплююся твоєю силою, відданістю та ніжністю, з якими ти доглядала найближчу тобі людину. Але діти не повинні нести тягар провини за трагедії дорослих.
Ти маєш відпустити себе і дозволити собі бути щасливою. Ти того варта. Ти нікому нічого не винна й відповідаєш тільки за власне життя.

– Я хочу допомагати людям, робити щось важливе, – раптом вигукнула Віра. – Можливо, працювати в лікарні чи притулку… Хочу відчувати, що моє життя має сенс.

Лінда замислилася. Вона виразно бачила в очах племінниці щире й глибоке бажання бути корисною.

— Гаразд, поміркуймо разом, — лагідно мовила Лінда. — Я певна, ми знайдемо справу, яка припаде тобі до душі. Я завжди на твоєму боці, Вірочко.

Віра вдячно обійняла тітку. У серці нарешті спалахнула тепла, тиха іскорка надії.

— Я хочу підтримувати людей, які пережили подібну трагедію, — твердо сказала вона. — Я добре пам’ятаю той стан, коли здається, що світ розсипався на друзки, а душа перетворилася на попіл. І мені не байдуже, як почуваються ті, чиї серця скував холод безнадії.

Лінда здивовано звела брови; на її губах застигло німе «о».

— Це… неочікуване бажання. Але чи личить такій тендітній дівчині, як ти, мати справу з… такими нестійкими людьми? — обережно вимовила вона.

— Ні, ти не розумієш! — гаряче заперечила Віра. — Вони не “нестабільні”. Люди з біполярним розладом — не небезпечні й не химерні. Вони просто інакше відчувають світ, гостріше, глибше. Це можуть бути талановиті, блискучі, звичайні люди — просто їхній мозок працює трохи інакше. Розлад не обирає ні за характером, ні за соціальним станом. І кожен, хто з ним живе, потребує підтримки, а не страху чи осуду.

Вона замовкла, переводячи подих. Лінда дивилася на племінницю з подивом — перед нею сиділа вже не сумна, пригнічена дівчина, а переконана, натхненна, жива Віра. Тітка раптом відчула легкий укол сорому за власні упередження.

— Для самотніх людей із біполярним розладом життя часто стає важким випробуванням, — продовжила Віра вже спокійніше. — Вони можуть закриватися від світу, втрачати сили, нехтувати собою чи домівкою, коли депресія накриває їх хвилею. У маніакальній фазі — робити імпульсивні, небезпечні кроки. Через перепади настрою їм важко утримувати роботу, будувати стабільне життя. Багато хто живе в самотності, у нерозумінні. А ризик суїцидальних думок лише зростає, бо їх з’їдає відчай.

Віра ковтнула повітря, знову згадавши батька. Якби хтось тоді помітив його стан… Якби пояснив, що відбувається. Можливо, усе було б інакше. Не так боляче. Не так трагічно.

— Саме тому потрібні психологи, волонтери, соціальні працівники, — продовжила вона впевнено. — Щоб ці люди не почувалися кинутими напризволяще, а могли жити гідно й повноцінно, попри свій недуг.

— Дитино, але тема надзвичайно складна. Не певна, що ти справді здатна допомагати їм. Це ж робота фахівців…

— Так, шлях до діагнозу часто тернистий, — кивнула Віра. — Люди роками не розуміють, що з ними відбувається, мовчки терплять, заганяють хворобу всередину. Це небезпечно. Про це треба говорити відкрито. Розповідати родинам, як вчасно помітити тривожні ознаки і правильно діяти. Інакше трагедій не уникнути.

— І що ж ти хочеш робити? Стати медсестрою? — несміливо припустила Лінда.

— Я думала про це, — замислено озвалася Віра. — Але мені хочеться більшого. Можливо, працювати в організації, яка підтримує людей із психічними розладами.