РОЗДІЛ 27

Криваво-червоний захід надавав зловісного відтінку розкішному маєтку пані Соколовської, кидаючи хмурі тіні на його бездоганно гладкі стіни. Біля парадного ґанку зупинився дорогий автомобіль господині дому.

З машини вийшла Валерія — у вбранні, що відповідало останнім тенденціям літа. На ній було легке кремове плаття з натурального шовку з відкритими плечима та вишуканим поясом на талії. Образ доповнювали бежеві човники на невисоких підборах і світло-коричнева шкіряна сумочка.

Волосся Валерії було зібране в просту, проте елегантну зачіску — м’які локони спадали на один бік. На шиї мерехтіло золоте кольє з невеликим смарагдом, а сережки гармоніювали з кольором сукні. Вона вміла триматися так, ніби народжена бути королевою. Валерія йшла прямо, з піднятою головою, у кожному русі відчувалася гідність і грація. Упевненість випромінювали її погляд, постава, хода. Вона ніколи не сумнівалася у власній цінності та праві ухвалювати важливі рішення. Валерія не боялася брати відповідальність на себе й відстоювати свою думку перед найвпливовішими чоловіками. Вона знала собі ціну й не дозволяла нікому принижувати чи зневажати її. Навіть зовні — її постава, жести, стриманий вираз обличчя — усе промовляло про внутрішню силу цієї незвичайної жінки.

Упевненою ходою вона зайшла до дому, та, на її подив, ніхто з прислуги не зустрів її, хоча зазвичай усі були на місці в цей час. Це насторожило. Куди вони поділися? Чому в оселі така підозріла тиша? Валерія була готова висловити претензії, вимагати пояснень і розібратися, що сталося. Нехай тільки спробують ухилитися від відповіді чи заспокоїти її.

— Людмило! Антоне! Де ви? — гукнула вона, але у відповідь не почула жодного звуку.

Будинок здавався зовсім порожнім. Насупивши брови, Валерія рішуче рушила до вітальні, уважно оглядаючи все довкола. У її кроці вже відчувалася настороженість і готовність до неприємностей. Її не полишало відчуття, що щось тут не так. Не знайшовши там нікого, вона попрямувала до їдальні.

Вілен зайняв місце біля Аделіни за щедро сервірованим столом. Побачивши їх, Валерія здивовано зупинилася й уважно подивилася на брата.

– Ти не знаєш, куди поділася вся моя прислуга? – різко запитала вона.

– Я відпустив їх додому, – спокійно відповів Вілен, не відводячи від неї погляду.

Валерія гнівно стиснула губи й кинула на брата викличний погляд.

– І з якого це дива ти вирішив, що маєш право розпоряджатися моїми людьми без мого відома? – холодно поцікавилася вона.

– Можливо тому, що цей будинок і компанія, якою ти керуєш замість мене, належать мені? – так само з викликом відповів Вілен.

Валерія напружено зімкнула губи, її очі спалахнули.

– А ось воно що. Значить, ти вирішив повернутися й знову зайняти своє місце?

– Саме так, – кивнув Вілен. – Пора навести тут лад. Почну з того, що звільню всіх твоїх підлабузників.

Валерія різко зблідла.

– Ти приймаєш ліки? – тихіше запитала вона. – Ти ж обіцяв мені, що регулярно стежитимеш за лікуванням і своїм станом. Що відбувається, Вілен?

Брат лише злегка всміхнувся.

– Я чудово почуваюся й мислю абсолютно тверезо. Просто нарешті вирішив повернути контроль над власним життям і компанією. І, до речі, більшість акцій усе ще належить мені. Тож повноваження ухвалювати рішення — у моїх руках. Доведеться з цим змиритися, люба сестричко.

Валерія з тривогою подивилася на брата, побоюючись, що в нього знову починається загострення хвороби. Вона зрозуміла, що зараз не час провокувати його.

– Гаразд, дорогий брате, – лагідно мовила вона. – Нехай буде так, як ти хочеш. Давай просто повечеряємо й поговоримо спокійно.

Обачливо підійшовши до столу, вона відсунула стілець і плавно сіла, склавши долоні на поверхні столу. Валерія тривожно поглянула на Вілена, намагаючись збагнути, наскільки тверезо він оцінює ситуацію. Їй хотілося заспокоїти брата й уникнути чергового спалаху його люті.

Вілен пильно дивився на сестру, і в його погляді читався відвертий виклик.
Валерія намагалася зберігати спокій і розсудливість. Вона чудово розуміла: одне невірне слово чи різкий жест можуть спровокувати брата на агресію або непередбачувані дії.

Вирішивши змінити тон розмови на більш нейтральний, Валерія повільно почала накладати собі страви зі столу, старанно контролюючи голос і рухи.

– Отже, брате, – м’яко мовила вона, акуратно вирівнюючи виделку та ніж перед тарілкою, – що саме зіпсувало тобі настрій і спонукало до таких різких кроків?

Її пальці ледь тремтіли, коли вона брала соус теплого золотаво-коричневого відтінку, але Валерія швидко опанувала себе. Повільно полила ним фаршированого курчати та овочі, удаючи, що це звичайна світська бесіда за вечерею.

Вілен спостерігав за сестрою спідлоба, стискаючи у руці келих вина. Уся його постава промовляла про напруження й готовність у будь-яку мить піти в атаку.

– Я був у лікаря і з’ясувалося, що я абсолютно здоровий.

– І що це за лікар? – недовірливо перепитала Валерія.

Вілен самовдоволено всміхнувся:

– Не хвилюйся, я проходив обстеження в приватній клініці. Там найсучасніше обладнання і висококваліфіковані фахівці. Тож результатам можеш довіряти.