РОЗДІЛ 24

Вілен сидів у затінку літнього саду. Поряд із ним на лавці — його дружина Аделіна, струнка чорноволоса красуня з очима кольору темного бурштину. Вілен не пам’ятав напевно, можливо, колись давно він і справді кохав цю жінку. Тепер же вона здавалася йому майже чужою — незнайомкою, яка лише нагадувала про його роль чоловіка, але не викликала колишньої пристрасті.

— О, це була чудова гра в теніс, любий! Дякую тобі безмежно, що погодився скласти мені компанію, — промовила Аделіна, звертаючись до Вілена.

Її губи торкнулася ледь помітна усмішка, а в очах заграли пустотливі іскорки. Щоки Аделіни ще злегка палали після напруженої гри. Довге чорне волосся, зібране у хвіст, недбало обрамляло її миловидне обличчя з тонкими рисами. Вона виглядала спортивно-стрункою у своєму білому тенісному платті, яке так пасувало до її смуглої шкіри.

— Так, непогано, — стримано відповів Вілен і з полегшенням подумав, що ця вимушена тенісна сесія нарешті завершилася. Насправді йому зовсім не хотілося грати в теніс — схоже, цей вид спорту ніколи не був йому до душі. Але дружина наполягла, і відмовити їй виявилося неможливо — вона вміла бути надзвичайно переконливою та впертою, коли прагнула досягти свого. Тож довелося провести цей час за грою, що здавалася йому нестерпно нудною, аби тільки не засмучувати її.

До того ж Вілен не розумів, навіщо ця жінка вже кілька днів поспіль так наполегливо намагається з ним зблизитися. Вона приносить старі сімейні світлини, показує їх йому, із захватом розповідає про те, яким щасливим було їхнє подружнє життя. Треба віддати їй належне — вона справді докладає всіх зусиль, аби розбудити в ньому давно згаслі спогади й почуття. Проте Вілен дивився на ці фотографії байдуже, не відчуваючи нічого, окрім легкої розгубленості. Його дратувала її настирливість. Йому хотілося попросити її давати спокій й припинити нав’язувати минуле, яке для нього давно втратило будь-який сенс.

— Ох, я так зголодніла! — вигукнула Аделіна театральним, трохи перебільшеним тоном, прикладаючи долоню до живота. — Поснідаймо разом у чарівному саду твоєї сестри! Це ж буде так романтично!

Вілен лише знизав плечима, не дивлячись на неї. Йому було байдуже, де снідати, аби тільки ця настирлива жінка залишила його бодай на якийсь час у спокої. До того ж це була добра нагода поговорити з нею наодинці й нарешті пояснити, що всі її намагання марні. Що дарма вона витрачає свій час і сили, намагаючись воскресити любов, якої вже давно немає.

Вілен вирішив, що під час сніданку, у спокійній атмосфері, йому вдасться зрозуміло й м’яко донести до Аделіни ту думку, яка останні дні не давала йому спокою. Можливо, вона нарешті прислухається до голосу розуму й перестане чіплятися за ілюзії минулого.

Аделіна рішуче взяла Вілена під руку й повела його через доглянутий сад його сестри. Навколо розквітали розкішні троянди, їхній густий солодкий аромат змішувався зі свіжістю ранкової роси. Яскраві промені сонця пробивалися крізь розлогі гілки дерев, висвітлюючи акуратні доріжки, устелені дрібною галькою.

Невдовзі вони вийшли на простору терасу, приховану від сторонніх очей мереживним листям ліани. Там уже чекав накритий стіл: кришталь, порцеляна, вази зі свіжими квітами. Апетитні страви та напої.

Вілен із подивом оглянув цю ідилічну картину. Було очевидно, що дружина ретельно спланувала цей сніданок наодинці, продумавши кожну дрібницю. Та Вілен лише зітхнув — попереду на нього чекала непроста розмова.

Він опустився на витончений плетений стілець із м’якою подушкою. Дружина відразу заметушилася поруч, із завзяттям почала наповнювати його тарілку різними стравами. Вона щедро накладала фрукти, вівсянку, омлет — так, ніби він був мала дитина, яка не здатна подбати про себе сама.

Вілен на мить зморщився від її надмірної турботливості, але, не бажаючи її образити, чемно усміхнувся й тихо подякував за старання.

— Я знаю, що тобі до смаку, — з упевненістю сказала Аделіна, дивлячись йому просто в очі та ніжно торкаючись його руки. — Я пам’ятаю всі твої вподобання, любий.

Вілен лише кивнув, почуваючись ніяково від її надмірної уваги. Йому важко було уявити, як вони зможуть знайти спільну мову.

— Пам’ятаєш наше весілля? — з ноткою ностальгії в голосі спитала Аделіна, дивлячись на нього своїми великими довірливими очима. — Ти тоді кружляв мене на руках, наче маленьку дівчинку. Я почувалася такою щасливою нареченою!

Вілен на мить вагався з відповіддю. Спогади про їхнє весілля давно зблякли в його пам’яті, перетворившись на тьмяні чорно-білі уривки далекого минулого, позбавлені будь-яких почуттів.

— Точно не пригадаю… можливо, щось подібне й було, — нарешті невпевнено промовив він, уникаючи її погляду.

— Саме так і було, Вілен. Ти годував мене варенням просто з ложечки, — мрійливо згадувала Аделіна. — І обіцяв зробити моє життя таким же солодким і щасливим, як те варення. Казав, що любитимеш і оберігатимеш мене завжди...

Вілен слухав її, відчуваючи ніяковість. Ці спогади здавалися йому чужими, ніби належали комусь іншому. Вони не викликали в ньому жодного відгуку, лише дивне відчуття відстороненості. Проте це дуже нагадувало йому, як він колись залицявся до Віри. Невже він справді використовував одні й ті самі слова, ті самі обіцянки — ілюзію вічної любові, аби зачарувати жінку?

— Можливо, колись так і було, — ухильно промовив Вілен. — Але з того часу багато що змінилося.

Він подивився на дружину прямим, серйозним поглядом і тихо, але твердо сказав:
— Ти забула? Твій чоловік перетворився на чудовисько, Аделіно. Я вже не та людина, яку ти колись покохала. Не хочу брехати тобі й давати фальшиву надію. Мабуть, тобі краще відпустити минуле й жити далі, не озираючись. Я не вартий твоїх зусиль повернути те, що втрачено назавжди.