РОЗДІЛ 21

Вілен стояв перед знайомим будинком, роздивляючись його скляно-бетонні стіни та панорамні вікна. Кілька годин він блукав вулицями найпрестижнішого й найдорожчого району міста в надії знайти той самий сучасний особняк, зведений за останнім словом архітектурної моди — просторий, світлий, пройнятий духом розкоші та комфорту.

Можливо, колись Вілен мріяв про таке житло — символ успіху й достатку. А тепер, дивлячись на нього, відчував радше тривогу й дискомфорт.

Щось темне й зловісне ховалося за цим ідеальним фасадом. Вілен відчував це шкірою, хоча конкретні спогади про події, пов’язані з цим будинком, вислизали від нього, наче дим. У свідомості спалахували уривки тривожних образів, але вони не складалися в цілісну картину. Чий був цей дім? Може, його батьків? Чи, можливо, тут жила його дружина, про існування якої ще вчора він навіть не здогадувався? Вілена розривали болісні здогади.

Він глибоко вдихнув і рішуче попрямував до будинку. Вілен знав — відповіді на всі його запитання приховані десь там, усередині. Йому лише потрібно набратися мужності, щоб увійти й дізнатися правду про своє минуле, якою б страшною вона не була.

Вілен підійшов до масивних металевих воріт, увінчаних гострими кованими наконечниками. Поруч виднілася камера спостереження, об’єктив якої був спрямований просто на нього.

З якоїсь причини він був цілковито впевнений, що за ним зараз спостерігають. Це відчуття було настільки сильним, що Вілен не сумнівався — його впізнали. І справді, за кілька хвилин важкі стулки воріт безшумно розчинилися перед ним, запрошуючи увійти.

Він зробив крок уперед, відчувши легке запаморочення. Усвідомлення того, що його тут пам’ятають, викликало цілу гаму суперечливих емоцій. Проходячи розкішними залами особняка, Вілен із подивом зрозумів, що все це багатство — кришталь, антикварні меблі — не викликає жодних спогадів. Він дивився на дорогі картини, витончені гобелени, кришталеві люстри, як на щось чуже й далеке.

Лише мармурові підлоги холу та довгий коридор, що вів до просторої вітальні, здавалися йому віддалено знайомими. Але й це відчуття швидко розтануло, залишивши по собі лише розгубленість.

А вже за мить Вілен раптом пригадав кошторис будівництва цього дому. Так, саме так — він сам проєктував і зводив це приміщення для своєї улюбленої сестри, хотів подарувати їй справжній палац!

Кожен удар підборів об мармурову підлогу луною віддавався в його голові, і з кожним кроком у серці Вілена розгоралася лють. Як він міг забути? Цей дім мав стати втіленням його любові та турботи про найдорожчу людину.

Спогади раптово нахлинули потоком, змусивши його зупинитися й спертися долонею об стіну. Перед очима Вілена промайнули образи — креслення й ескізи, списані його почерком; робітники в жовтих касках на будівельному майданчику; усміхнене обличчя сестри, коли він уперше привів її сюди...

Спогади накочували дедалі сильніше, змушуючи Вілена хитнутися. Він прихилив чоло до холодної мармурової стіни, намагаючись упіймати рівне дихання.

І тоді перед очима постала ще одна картина — його улюблена сестра Валерія, заради якої він звів цей дім. Вона стояла навпроти, з крижаною зневагою в погляді, й віддавала наказ… надіти на нього гамівну сорочку.

До горла Вілена підкотив клубок нудоти. Ні, цього не могло бути! Тільки не Валерія — його рідна сестра, заради якої він був готовий на все.

Голова йому паморочилася від хвилі спогадів. Він бачив себе в темному підвалі — зв’язаного, безпорадного, благального. Бачив, як Валерія, не промовивши й слова, відвертається й іде геть, залишаючи його в темряві.

Серце Вілена переповнювали гіркота й біль від її зради. Але він мав дізнатися всю правду — бодай для того, щоб зрозуміти, як жити далі з цим знанням.

Просуваючись коридором особняка, Вілен чітко усвідомлював: Валерія чекає на нього. Інакше навіщо було впускати, не зупиняти, дозволяючи рухатися вільно?

Він чудово розумів — будь-якої миті його можуть схопити, зв’язати, накинути нашийник, наче на дикого звіра. Та йому було байдуже. Бо сильніше за страх у ньому горіла жага правди.

Він мусив отримати відповіді на запитання, що пекли його душу. Чому Валерія, його рідна сестра, та, яку він любив понад усе, зрадила його? Навіщо кинула до підвалу на поталу жахіттям? Як вона могла так безжально обманути його довіру й любов?

Вілен йшов уперед, стискаючи кулаки так міцно, що пальці боліли. Він знав — зараз побачить Валерію віч-на-віч і поставить їй своє запитання. Що б не сталося далі, він мусив почути відповідь.

Валерія справді чекала на нього у просторій вітальні з панорамними вікнами. Вона сиділа у кріслі біля холодного каміна — нерухома, безвиразна, мов витесана з мармуру. Її аристократично правильні риси обличчя були позбавлені навіть натяку на емоції. Валерія мовчала, лише її погляд — важкий, немов камінь — не відривався від нього.

Вілен повільно ступив у кімнату, озираючись довкола. Здавалося, він щомиті чекав, що на нього кинеться хтось із засідки. Та у вітальні панувала тиша — вони були тут самі.

І раптом у пам’яті спалахнули яскраві картини дитинства: як вони з сестрою, ледве переводячи подих, нишком бігали босоніж по калюжах у саду. Як мріяли, сміялися, вигадували пригоди, ховаючи свої таємниці від холодних, стриманих батьків, яким було не властиво виявляти ніжність...