РОЗДІЛ 20

За вікном лив рясний дощ. Важкі краплі гупали по шибках, збігаючи вниз зміїстими струмочками. Сіре небо нависло низько, обіцяючи зливу на цілий день.

Віра стояла біля вікна, дивлячись на вулицю відчуженим поглядом. Її обличчя було блідим і виснаженим, а очі почервоніли від недавніх сліз. Але тепер вона не плакала. Здавалося, дівчина навіть не кліпала — просто дивилася в одну точку перед собою.

Віра почувалася спустошеною, вичавленою до останньої краплі. Сьогодні замість неї плакало сіре небо, бо вона вже не могла витиснути з себе жодної сльозинки — лише відчувала всередині глухий біль і невимовну тугу.

Думки про Вілена не давали їй спокою ось уже цілий тиждень. Він просто зник із її життя, наче його й не було ніколи. А вона все мучила себе питаннями про його долю: «Де він? Чи все з ним гаразд?»

Ці запитання невпинно крутилися в голові, відбираючи бажання їсти, пити й дихати. Віра катувала себе здогадками: він зненавидів її після того, як вона його обдурила, назавжди викреслив із життя, навіть не попрощавшись. А може, повернувся до своєї дружини й тепер щасливий із нею.

Та найболючішими були думки: а що, як із ним сталося лихо? Що, як він знову у небезпеці, а вона бездіє, не спроможна допомогти? Ці кошмарні видіння роздирати її, стискаючи серце від жаху й безсилля. Здавалося, її розум загруз у трясовині найпохмуріших здогадок про його долю. Віра не могла звільнитися від них, почуваючись безпорадною перед обличчям невідомості. Їй хотілося закричати від розпачу, та горло стислося від болю й тривожних передчуттів.

З важким зітханням Віра провела тремтячою рукою по обличчю, а потім, у розпачі, різко підвелася й, не думаючи ні секунди, вибігла на вулицю — просто під холодну, проливну зливу. Її миттю промочило до нитки, але вона цього навіть не відчула.

Серце боліло так сильно, що вже не було сил терпіти цю невизначеність. Віра застигла під дощем, підставивши обличчя краплям, ніби шукаючи в них полегшення.

Вона була готова бігти хоч на край світу — аби лише розвіяти цю страшну тривогу за Вілена, що точила її душу. Хоч би побачити його, почути голос — і тоді, можливо, змучене серце знайшло б спокій. І раптом Віра вирішила: вона мусить розшукати Валерію Соколовську й вимагати від неї відповіді за всі муки, яких та завдала їй і Віленові.

Віра відчула, як у грудях спалахнула лють. Саме через підступність і маніпуляції Валерії їхні з Віленом життя перетворилися на справжнє пекло. Через неї Вілен тепер зненавидів Віру й не бажав мати з нею нічого спільного. Дівчина присягнула собі, що не заспокоїться, доки ця інтриганка не отримає по заслузі.

Наступний тиждень Віра провела, підстерігаючи Валерію Соколовську біля офісу її компанії. Вона не мала інших способів побачити цю жінку, адже адресу її проживання знайти так і не змогла. Тож щодня, від самого ранку й до пізнього вечора, дівчина терпляче чатувала на парковці біля офісної будівлі, вдивляючись у кожну постать, сподіваючись упізнати Валерію. Але все було марно — здавалося, та просто крізь землю провалилася.

Віра почувалася виснаженою від цього нескінченного, безрезультатного очікування. Та здаватися вона не збиралася. Минув ще тиждень марних чергувань — і Віра нарешті відмовилася від спроб вистежити Валерію біля офісу.

Замість цього вона взялася нишпорити в інтернеті, шукаючи бодай якусь інформацію про місцеперебування цієї жінки. І доля нарешті їй усміхнулася. Валерія Соколовська виявилася не лише бізнесвумен, а й відомою меценаткою та філантропкою. Вона жертвувала великі суми на благодійність і підтримувала численні культурні проєкти в місті.

У новинах Віра натрапила на репортаж про чергову виставку сучасного мистецтва, головним спонсором якої була саме Валерія Соколовська. Дата відкриття — уже наступного тижня.

Серце Віри закалатало швидше: ось воно, те саме місце, де вона зможе нарешті зустріти Валерію віч-на-віч! Вона неодмінно з’явиться на відкритті виставки й зажадає відповіді за всі страждання, яких ця жінка завдала їй і Віленові.