РОЗДІЛ 19

Коли Вілен і Віра повернулися додому, атмосфера у квартирі відчутно змінилася. Зачинивши за собою двері, він наче замкнувся у собі — його погляд став відстороненим і згаслим, а на обличчі застиг похмурий, темний вираз, зовсім не схожий на його звичну живу міміку.

Мовчки спостерігаючи за коханим, Віра давала йому час отямитися. Вона здогадувалася, що згадка його прізвища розворушила у Вілені якісь болючі спогади з минулого, про які вона щиро сподівалася він колись неодмінно їй розповість. Віра мудро вирішила не тривожити його своїми розпитуваннями, а терпляче чекати, доки важкі думки відпустять Вілена, і він сам заговорить до неї.

Нічна імла давно окутала місто своїм темним покривалом, і тільки вогні вуличних ліхтарів розганяли її густу пітьму. Віра наповнила чайник свіжою водою. Увімкнула плиту. Коли чайник тихо, але наполегливо засвистів, вона всипала до заварника з темної глини запашний улун для Вілена з додаванням імбиру та кориці. Залила крутим окропом — і насичений аромат миттєво сповнив кухню, немов нагадуючи їй, що життя не таке вже й похмуре та гірке на смак, хоч і відчувалося саме таким у цю мить. Додала до горнят мед і лимон та обережно понесла їх на балкон.

Вілен сидів у старому потертому кріслі, замислено вдивляючись у розчинене вікно. Його думки, здавалося, блукали десь далеко, по той бік цієї реальності.

Віра безшелесно підійшла до нього й поставила на столик тацю. Вона неквапно розлила духмяний напій по горнятах.

Звук поставленого перед ним горнятка вивів Вілена з роздумів. Він кліпнув і перевів не відразу сфокусований погляд на Віру й чай. Обличчя його осяяла ледь помітна вдячна усмішка.

— Дякую, — тихо промовив Вілен.

Вілен обережно взяв гарячий напій і задумливо прокрутив горня в пальцях, розглядаючи мерехтливу й мінливу поверхню, немов намагаючись розгледіти там щось важливе.

Віра уважно подивилася на Вілена, заглядаючи йому в очі. Вона бачила в них тривогу й сумнів — емоції, зовсім не властиві її коханому.

— Скажи відверто… — раптом заговорив він, і його голос злегка здригнувся. — Ти теж думаєш, що я насправді той самий пихатий і черствий бізнесмен Соколовський?

Віра відчула, як до горла підкотив твердий клубок.
— Ти турботливий, уважний, щедрий… як ти можеш гадати, що я повірю наклепу якогось чужинця й грубіяна?! — швидко випалила вона. — Я знаю тебе не так довго, але вже встигла побачити твою доброту й чуйність.

— І все ж твоя відповідь сказав мені про протилежне, — похитав головою Вілен, і в його голосі прозвучала гіркота.

Він обережно поставив чашку на дерев’яну стільницю й, тяжко зітхнувши, підвівся з крісла. Повільно обернувшись до вікна, він спрямував погляд у безмежжя нічної дали.

Віра відчула, як серце її забилося частіше. Вона ніколи не мала хисту до лукавства чи удаваності. Брехня не давалася їй від природи — щирість була її другою натурою. Лише одного разу гірка необхідність змусила її збрехати — заради добра Вілена.

— Ні, Вілене! Я кажу тобі тільки те, в чому щиро переконана!

Вілен замислено подивився на Віру, і в його погляді відбивалася глибока прихильність.
— Правда для мене понад усе, — тихо промовив він. — Брехня огидна в будь-якому її вияві, хай навіть задля блага. Я беззастережно довіряю тобі й завжди щирий. І дуже сподіваюся, що наші стосунки будуть будуватися на взаєморозумінні та чесності.

Віра зчепила пальці в замок, розмірковуючи про своє становище. Здавалося, хмари невпинно згущувалися над її головою.

Вілен тяжко зітхнув, його погляд приречено потьмянів.

— І мені чомусь здається, він мав рацію щодо мене… — скорботно прошепотів він. — Іноді я почуваюся чужим у цьому світі, де люди так легко всміхаються й довіряють одне одному. Мій внутрішній голос шепоче, що все це лише ілюзія, фальшива маска. Що насправді кожен думає тільки про себе, переслідуючи власні інтереси. Що за прихильністю ховається холодний, егоїстичний розрахунок.

Він похмуро всміхнувся:
— Я не можу позбутися цього відчуття. Наче я народжений у світі, де немає місця доброті й співчуттю.

Вілен замислено насупився, намагаючись скласти докупи уривки спогадів.
— Особняк, що став моєю темницею, цокольний поверх якого так нагадував лікарню. Той самий, у якому мене тримали, ніби в приватній психлікарні. Здається, він належить моїй родині, — повільно промовив він. — Але чому вони замкнули мене там? Невже я був для них небезпечним божевільним, якого треба ізолювати від світу? Сховали мене там зі сором’язливим бажанням приховати мій недуг від чужих очей.

Він стиснув кулаки й продовжив, не дивлячись на Віру:
— Вони піддавали мене жорстоким випробуванням і приниженням. Поводилися, як із диким звіром, тримаючи на прив’язі. Я чекав, коли пам’ять поверне мені підказки про моє походження й ім’я. Щоб зрозуміти, чому рідні люди позбавили мене свободи й гідного життя.

Вілен журливо похитав головою. Віра зі співчуттям дивилася на нього, не знаючи, як утішити.

— Здається, я згадав своїх батьків. І те, як вони говорили мені: цей чоловік ворог, ти мусиш помститися йому. Це справа честі. Вони змушували мене вчинити щось по-справжньому огидне. Видається, я вірив кожному їхньому слову. А тепер запитую себе, чому рідні люди напихали мене злобою й ненавистю лише для того, щоб моїми руками знищити неугодного їм суперника.