РОЗДІЛ 17

Сонце зранку заливало променями невелику кухню забігайлівки «У Палича». Віра щойно закінчила мити вікна, і тепер крізь чисте скло в приміщення лився золотавий світ. На рамах не було ані фіранок, ані штор – хазяїн економив на всьому, де тільки міг. Зате можна було не лише насолодитися ранковим сонцем, а й милуватися краєвидами міста, що прокидалося.

З ентузіазмом узявшись до прибирання кухні перед початком робочого дня, Віра з задоволенням відчищала пригорілі залишки їжі зі старих сковорідок. Здавалося, вона вкладала частинку своєї душі в кожен енергійний рух ганчірки.

Працюючи, Віра мимоволі усміхалася, згадуючи вчорашнє зізнання Вілена в коханні до неї. Тепер її серце співало від очікування нової зустрічі. Навіть найзвичайнісінька рутина цього ранку здавалася сповненою особливого змісту та радості.

Сонце вже піднялося над дахами, а хазяїн забігайлівки все не з’являвся. Віра з тривогою поглядала на годинник, продовжуючи наводити лад. Чи не занедужав Палич?

Нарешті почувся шум автівки, що під’їхала. Хлопнула дверцята, і на порозі з’явився запирханий Павло Павлович у супроводі своєї дружини Лариси.

Жінка була ще молода й приваблива. На ній красувалася дорога сукня яскраво-червоного кольору, а шию прикрашало кілька золотих ланцюжків із кулонами. На пальцях виблискували персні. Навіть сережки у вухах зі своїм засліпливим сяйвом коштовного каміння видавалися занадто зухвалими для ранку.

Лариса трималася з виглядом імператриці, гордо задерши підборіддя. Її губи були міцно стиснуті, а погляд, звернений на Віру, виражав зневагу та невдоволення.

Віра знала, що Лариса сама походила з дуже бідної родини. Вийшовши заміж за власника кафе, вона, здавалось, уявила себе великою пані й тепер люто зневажала бідноту. Тому Лариса ніколи не втрачала нагоди дошкульно обізвати Віру злидаркою чи обідраною.

І цього разу мегера невдоволено примружила очі, побачивши Віру на кухні. Її губи скривилися у презирливій гримасі.
– Пашо! – рявкнула вона півголосом. – Я ж чітко сказала: я не потерплю всяку наволоч у нашому закладі! Що ця жебрачка досі тут робить?

Палич знітився і почав белькотіти щось про кулінарні таланти Віри. Але Лариска була непохитна:
– Мені байдуже на її таланти! Досить годувати всіх обідранців у окрузі. Або ця дівка забирається звідси, або матимеш справу зі мною!

І Палич, як завжди, схилив голову перед волею коханої дружини...

Віра випрямилася на весь зріст і гордо підняла підборіддя.
– Я тут чесно заробляю собі на хліб, – твердо промовила вона. – Мене годують моя праця й уміння. Мені немає за що соромитися. Хай краще червоніє від сорому та, хто зверхньо дивиться на чужі мозолі від роботи!

З цими словами Віра рішуче зняла фартух, кинула на підлогу ганчірку, якою щойно мила підлогу, і, гордо піднявши голову, попрямувала до виходу. Палич розгублено проводжав її поглядом, а Лариса злісно зціпила зуби.

Очі Віри защипало від ледь стримуваних сліз. Їй було прикро й боляче чути такі образи. Так, вона небагата, а її найкраща сукня куплена ще давно на розпродажі. Так, часом вона ледве зводила кінці з кінцями, аби прогодувати себе й хворого батька. Але хіба через це вона погана людина? Хіба її праця на кухні нічого не варта?

Опустивши голову, Віра повільно брела вулицею. Гарячі сльози образи котилися з очей, вона стискала кулаки аж до болю у пальцях. Попереду чекали пошуки нової роботи...

«А все ж Палич був добрим хазяїном, доки поруч не з’явилася ця владна Лариска. Звичайно, він за неї горою. Що вдієш – любить старий цю кобру. Ні! Не буду плакати й жалітися!» – вирішила Віра й витерла сльози рішучим жестом.

Ще зранку вона вважала цей день найщасливішим. Але радість, на жаль, тривала недовго. Та в її житті так відбувалося завжди: з однієї халепи – в іншу. Здавалося, щастя постійно вислизає з її рук, наче вода крізь пальці.

Віра тремтячими від хвилювання руками дістала з сумочки телефон. Серце калатало, як навіжене. Вона відкрила діалог із Віленом і, глибоко зітхнувши, почала набирати повідомлення:
«Вілене, я обміркувала твою пропозицію. Я розумію, що це великий і серйозний крок для нас обох. Але якщо ти й досі хочеш, щоб ми жили разом, я готова сказати „Так“».

Натиснувши «Надіслати», Віра відчула, як тривога в її душі змінилася надією. Залишалося тільки чекати реакції Вілена.

За кілька болісно довгих хвилин телефон Віри завібрував – прийшло повідомлення від нього.
«Віро, ти не уявляєш, як я щасливий! Твоя згода – найкращий подарунок у моєму житті. Я щойно подивився квартиру для нас. Вона невелика, але дуже затишна й світла, з вікнами на парк».

Вона поспішила відповісти:
«Вілене, я така рада! Я б хотіла зустрітися з тобою сьогодні…»

Але закінчити повідомлення Віра так і не встигла — екран телефону спалахнув вхідним дзвінком. Це був Вілен.

– Привіт, Вілене, – промовила вона з усмішкою, що сама собою розквітла на її обличчі. Як же приємно усвідомлювати, що вона комусь дорога.

– По твоєму голосу чую… щось трапилось? – насторожився він, і в його тоні забриніла тривога. – Тебе хтось образив?

– О ні, навпаки! – поспішила заспокоїти його Віра. – Просто я така щаслива від самої думки, що скоро знову побачу тебе, що не можу приховати хвилювання.