РОЗДІЛ 16

Віра стомлено зняла з ніг туфлі й помасажувала натомлені ступні. Напружений робочий тиждень нарешті добіг кінця. Цілих сім днів без жодного вихідного вона провела на ногах – носила важкі таці, метушилася між залою та кухнею в безперервній суєті.

А ще довелося допомагати Павловичу – тягати ящики з провізією, розвантажувати машини з постачанням. Віра ледь стримувала сльози, коли черговий тягар впивався в плечі. Але найгірше було з п’яним відвідувачем, який почав чіплятися й хапати її за руки. Павлович ледве вгамував розлюченого чоловіка, а Віра тремтіла від страху й огиди.

Та всі випробування залишилися позаду – Віра мрійливо усміхнулася. Сьогодні ввечері на неї чекала зустріч із Віленом, і нарешті вони зможуть провести вихідний разом.

Вона поспіхом повернулася у свою маленьку кімнатку. Треба було встигнути привести себе до ладу перед побаченням. Дівчина з прикрістю глянула на заіржавілий бойлер – гарячої води не було вже тиждень. Павлович був занадто зайнятий, щоб полагодити його. Довелося гріти воду в каструлі, а потім обережно вливати окріп у таз, розбавляючи холодною водою.

Віра з досадою подивилася на свої руки – оце справді засмучувало! Витончені пальці вкрилися мозолями, нігті обламані й потемнілі від роботи. Скільки часу вона провела на кухні Павловича, чистячи картоплю та буряки! Здавалося, їхні плями назавжди в’їлися в шкіру.

Віра відчайдушно потерла руки щіткою, намагаючись бодай трохи висвітлити шкіру. Довелося відірватися від болючих відчуттів і згадати, заради кого вона все це терпить. Заради Вілена.

Потім Віра натягла єдину свою пристойну сукню рожевого кольору й ретельно розчесала довге кучеряве волосся.

Невдовзі у двері постукали нетерпляче. Віра схвильовано здригнулася й поспішила відчинити. На порозі стояв Вілен з осяйною усмішкою. Він простягнув їй розкішний букет багряних троянд – такий розлогий і запашний, що у Віри перехопило подих.

Вона не могла відвести очей від його усміхненого обличчя. Здавалося, з їхньої останньої зустрічі він став іще привабливішим. Світла шкіра вкрилася легкою засмагою, додаючи обличчю здорового вигляду.

– Як і завжди, ти неймовірно гарна сьогодні, – із захопленням промовив Вілен, вдивляючись у неї пристрасним поглядом.

Віра відчула, як щоки налилися рум’янцем. Вона несміливо прийняла букет, на мить торкнувшись теплої руки Вілена. По тілу пробігла солодка тремтіння. Віра ніколи не вважала себе красунею. Так, природа не нагородила її яскравою зовнішністю чи правильними рисами. Вона була звичайною, непомітною дівчиною, яку легко загубити в натовпі. І все ж слова Вілена змусили її серце тремтіти. У його очах вона почувалася красивою, наче він бачив у ній те, чого не помічали інші. Це було п’янке відчуття – усвідомлювати себе такою бажаною й чарівною.

– То що, може прогуляємося набережною? – запропонував він, простягаючи руку. – Такий чудовий вечір, не варто гаяти жодної хвилини.

Віра щасливо всміхнулася у відповідь. Уся втома зникла без сліду. Ледь вони вийшли на вулицю, лагідний вітерець обвіяв її обличчя. Золоті промені призахідного сонця грали на хвилях, забарвлюючи річку в теплі тони. Здавалося, сама природа благословляла їх, даруючи цю мить удвох.

Вони неквапом йшли набережною, насолоджуючись видами й товариством одне одного. Рука в руці, плече до плеча – такі близькі й ніжні в цей чарівний вечір. Серце Віри співало від щастя. І хай завтрашній день принесе що завгодно – зараз вона почувалася найулюбленішою й найщасливішою.

– Ти голодна? – запитав Вілен.
– Ні, – відповіла Віра.

– Але ж ти не відмовишся від смачного морозива? – із усмішкою запропонував він.
Віра сором’язливо усміхнулася у відповідь.
– Хіба що зовсім трішки...

Вони підійшли до яскравого кіоску з морозивом і вибрали собі по великому ріжку – полуничне для неї та шоколадне для нього. Перший прохолодний смак на язиці змусив Віру вдоволено прикрити очі.

– От бачиш, я ж знав, що тобі сподобається, – Вілен дивився на неї ніжно. – У тебе дуже гарні вуста, особливо зараз, у крапельках полуничного морозива.

Віра знову зашарілася від його компліменту. Як же прекрасно – гуляти набережною в літній вечір, смакувати морозиво й відчувати себе такою щасливою поруч із ним.

Коли ріжки спорожніли, Вілен обережно взяв Віру за руку.
– Ми ж не бачилися цілий тиждень, – сказала вона. – Як твої справи на роботі? Бачу, ти купив новий одяг, приніс мені квіти й морозиво. Виглядає так, ніби все чудово, але все ж хочу почути подробиці.

Вілен задоволено усміхнувся:
– Я вирішив попроситися у відділ продажів, але комерційний директор навіть слухати не захотів. Тоді я взяв ініціативу у власні руки – почав сам телефонувати потенційним клієнтам від імені компанії. Переговори минули вдало. Хоча досі не розумію, звідки в мене була конфіденційна інформація про ту фірму, куди я дзвонив... Потім я знову прийшов до директора з пропозицією: якщо укладу угоду з цим клієнтом, він візьме мене до відділу. – Вілен знизав плечима; його пам’ять часом підкидала дивні сюрпризи. – Директор дотримав слова – я отримав посаду менеджера з продажів. Щоправда, доведеться повозитися з новим паспортом, але це вже дрібниці...

Віра навіть зупинилася посеред алеї, здивовано підняла брови. Її очі широко розкрилися, а на губах заграла щаслива усмішка.
– О Боже! Це правда? Ти отримав роботу? Я така щаслива за тебе! – вигукнула вона, міцно обіймаючи його.