РОЗДІЛ 13

Віра знову зайшла на кухню за їжею та ліками для Вілена. Тиша тиснула з усіх боків. Вона помітила на столі телефон Марти й нахмурилася, розмірковуючи, як він тут опинився. Адже Марта ніколи не забувала свої речі, особливо телефон. Віра окинула кімнату поглядом, шукаючи Марту, але її ніде не було.

Дівчина подумала: «Якщо попросити у Марти дозволу скористатися телефоном, вона точно не дозволить». Марта була дуже принциповою й навряд чи схвалила б таку цікавість з боку Віри. Але як же хотілося хоч на мить зв’язатися з зовнішнім світом, дізнатися хоч щось про Вілена!

«Не варто так ризикувати», – твердилося їй у думках.

Та все ж цікавість узяла гору. Вона схопила телефон і відкрила браузер. Серце калатало шалено. Нарешті з’явилася можливість дізнатися щось про минуле Вілена.

Пальці тремтіли, поки Віра переглядала новинні сайти в пошуках згадок про його попереднє життя.

«Швидше, поки Марта не повернулася!» – підганяла вона себе.

Дівчина жадібно поглинала кожен рядок, кожну деталь, пов’язану з цим чоловіком. Але його минуле, здавалося, ховало якусь небезпечну таємницю, тому було захищене щільним покривалом конфіденційності. Лише зрідка з’являлися згадки про його ім’я у зв’язку з сумнівними угодами чи політичними скандалами. Хто він насправді і звідки взявся, залишалося абсолютно незрозуміло. Вона лихоманково перегортала статтю за статтею, намагаючись зібрати бодай якусь крупицю інформації. Часу залишалося все менше – Марта могла повернутися в будь-яку хвилину.

Раптом її погляд зачепився за заголовок: «Трагедія в горах: загинув відомий бізнесмен Вілен Соколовський». Серце Віри на мить завмерло. Вона з завмиранням читала про те, що понад рік тому Вілен нібито вирушив у сходження на одну з найнебезпечніших вершин світу. Але під час спуску його накрила раптова лавина. У статті зазначалося, що «пошуки тривають, але поки безрезультатно». Вілена оголосили загиблим.

Хто спричинив Вілену цю біду? Адже він живий, а його насильно утримують у цьому будинку, як у тюрмі! А її найняли, щоб доглядати за ним, наче він душевно хворий.

Тепер вона зрозуміла, чому їй заборонили виходити з дому та контактувати із зовнішнім світом і Віленом. Все зроблено, щоб приховати цю жахливу таємницю!

Раптом Віру осяяла думка: знання цієї інформації ставить її під загрозу. Її можуть усунути, аби зберегти страшну таємницю… Серце дівчини здригнулося від страху. Їй раптом захотілося опинитися якомога далі звідси. Сховатися там, де її ніхто не знайде. Сховати це знання так глибоко, щоб воно не принесло їй неприємностей.

Віра з гіркотою усвідомила, що вже нічого не зможе змінити. Видається, ці люди надто могутні й безжальні. Їхній вплив простягається скрізь. Здавалося, у світі не залишилося нічого світлого, тільки морок і павутина брехні, що оповила все навколо.

Але Віра вирішила, що при першій можливості піде до поліції й розповість всю правду про змову проти Вілена, навіть якщо спочатку ніхто не повірить. Вона знайде докази, розплутає клубок брехні. І не заспокоїться, доки справедливість не переможе і добре ім’я Вілена не буде відновлено. Він не заслуговує такої долі, і Віра зробить усе, щоб допомогти йому, якою б ціною це не далося.

Дівчина почула наближення кроків і здригнулася від несподіванки. Вона поспішно поклала телефон на стіл – руки її тремтіли, видаючи хвилювання. «Марта нічого не помітить», – заспокоювала себе Віра, намагаючись прийняти невимушений вигляд.

Двері різко відчинилися, і на кухню, важко ступаючи, увійшла Марта. Вона ледве пересувалася під тягарем повних пакетів із продуктами. Віра кинулася їй на допомогу.

– Ох, давай я візьму частину, а то ти зовсім змучилася! – вигукнула Віра, забираючи в Марти кілька пакетів.
– Без тебе я вже просто не обійдуся, – сказала Марта, усміхаючись Вірі. – Але твоя робота – доглядати за Віленом, а не стояти на кухні. Ти ж хотіла прогулятися з ним сьогодні? Чого ж ти чекаєш, люба? Іди, я сама тут впораюся.

Віра попрямувала до виходу, намагаючись виглядати спокійною та впевненою. Хоча на душі в неї було тривожно від думки про майбутню розмову з Віленом.

– Ти права, я обіцяла Вілену прогулянку, недобре змінювати плани в останню хвилину, – відповіла Віра максимально безтурботно.
– От і добре, донечко, так тримати, – з схваленням сказала Марта, проводжаючи Віру поглядом.

Віра тихо зайшла до палати й побачила Вілена. Як завжди, він сидів на підлозі, нахмуривши брови, наче занурений у себе. Плечі його були опущені, а погляд, здавалось, застиг у порожнечі. У такі моменти він здавався їй знесиленим, відчуженим від реальності.

Віра нагадала собі про причини його смутку і самотності, про трагедію, що спіткала його. Їй стало сумно від того, що Вілен зараз явно не в кращому настрої. Вона розуміла, як йому важко тут, у неволі, відірваному від нормального життя і позбавленому свободи.

– Вілене! Як щодо прогулянки сьогодні? – обережно сказала Віра, наближаючись. – На вулиці так яскраво світить сонце!

Вілен сумно дивився на Віру.

– Знаєш, я весь день думаю лише про тебе. Коли ти поруч, це єдине, що приносить мені радість у цьому похмурому місці. Ти для мене немов промінь світла у темряві.

Віра зі співчуттям глянула на Вілена. Її теж охопила смуток від усвідомлення їхнього безвихідного становища.