РОЗДІЛ 11

Віра сиділа за столом у напівтемній кухні маєтку. Поруч із нею Марта мовчки колупалася в тарілці, а навпроти, втупивши порожній погляд у невидиму далечінь, завмер Богдан. Тишу зрідка порушував лише скрип стільців та дзвін ложок об посуд.

Віра мріяла якнайшвидше закінчити вечерю й піти до своєї кімнати. Там принаймні не було б цієї гнітючої, тривожної атмосфери. Здавалося, над усім будинком нависла якась зловісна тінь…

Їй раптом стало тоскно й тривожно за Вілена. Він там зовсім сам, нікому не потрібний, забутий усіма. А якщо йому страшно? Або боляче? Чи, може, йому просто хочеться з кимось поговорити від нудьги та самотності?.. Як це — бути замкненим у кімнаті, оточеним лише бездушними білими стінами та власними, часом похмурими, думками? Віра мимоволі здригнулася, уявивши себе на його місці.

Дівчина відчула — їй конче потрібно навідати його. Хоч би на хвилину зазирнути, сказати кілька слів підтримки, побачити в його очах хоч іскринку полегшення від людської уваги.

Раптом задні двері, що вели у двір, гучно й різко грюкнули, розірвавши тишу. До кімнати вдерся різкий порив вітру, змусивши Віру здригнутися й стиснути плечі.

На порозі з’явилася висока постать незнайомця. Сиве волосся обрамлювало суворе обличчя з пронизливим, пильним поглядом. Він був одягнений у довгий чорний одяг зі строгим коміром, подібний до вбрання священнослужителя. Незнайомець безшелесно увійшов і окинув приміщення поглядом, наче когось шукаючи. Його очі світилися дивним вогнем, а обличчя водночас здавалося й стурбованим, і натхненним.

– Добрий вечір! – повторив він, і його голос прокотився кімнатою, немов гуркіт грому. Здавалося, стіни здригнулися від сили цього вітання.

Марта різко схопилася зі стільця, наче її вжалили.
– Отче Василію… Яка для нас честь. Як же ми раді вас вітати! – вигукнула вона дивним, майже захопленим тоном.

Потім Марта кинулася до гостя й почала гарячково цілувати йому руки, притискаючи їх до своєї щоки й щось безладно шепочучи. Її очі блищали лихоманковим блиском, а рухи були метушливими й різкими, наче в одержимої.

– Ви — наш рятівник! – примовляла Марта, майже повзаючи перед чоловіком на колінах.

Віра спостерігала за цією сценою, цілковито ошелешена. Вона дивилася на Марту, що цілувала руки гостеві, з виразом змішаного здивування й шоку.

– Досить, Марто, не варто так хвилюватися. Моя благодійниця попросила мене завітати до вас, – промовив священник, обережно вивільняючи руки з її міцних обіймів. – Краще присядьмо й спокійно поговорімо. А ще я б не відмовився від ситної вечері.

Марта заметушилася біля плити. Для такого поважного гостя вона вирішила приготувати щось особливе й почала діставати з холодильника продукти. Зазвичай Марта готувала доволі просту їжу для себе та прислуги — кашу, суп, трохи м’яса чи риби. Вишуканими стравами вона себе не балувала, швидше, через природну скупість та бажання зекономити. Тепер же рухалася впевнено й вправно, немов досвідчений кухар: швидко нарізала овочі, викладала їх на пательню для обсмажування, додавала бульйон і спеції. Кухню швидко наповнили пахощі, а Марта, здавалося, цілком занурилася в процес.

– То ви нова доглядальниця? – поцікавився священник.

Його погляд ковзнув по її фігурі надміру уважно й оцінливо., щоб можна було сприйняти це як прояв суто духовної зацікавленості. Здавалося, він розглядає дівчину радше як чоловік, а не як служитель церкви.

Марта, почувши питання, відклала нарізання шинки й поспішила відповісти замість збентеженої Віри:
– Це наша нова помічниця, Віра. Попри молодий вік, вона дуже старанна й сумлінна дівчина. З усіма обов’язками справляється просто чудово, я дуже задоволена її роботою.

Священник замислився і виразно глянув на електронний нашийник.
– Чи звертаєтеся ви у хвилини відчаю до невидимого Спасителя? – раптом спитав він у Віри.

Його худорляве аскетичне обличчя з жорсткими зморшками біля рота та пронизливими сірими очима випромінювало суворість. Лише пасма сивого волосся та коротка борода трохи пом’якшували різкі риси. У його погляді читалася непохитна впевненість у власній правоті. Здавалося, ця людина давно звикла йти своїм шляхом, не озираючись і не зважаючи на думку оточення.

Віра розгубилася. Вона ніколи серйозно не замислювалася про віру та Бога. Її хрестили ще в дитинстві, але батьки були далекі від релігії.
– Я… Я не знаю… – щиро зізналася вона, почуваючись ніяково під його пильним поглядом.

– Як же так, дитино моя? Хіба твої батьки не говорили тобі про Господа? Тебе не навчали молитвам? – суворо спитав він.

Віра сумно всміхнулася куточком губ і опустила очі, не бажаючи посвячувати священника в подробиці свого непростого дитинства. Перед внутрішнім поглядом раптом постав далекий епізод із минулого.

Вона знову відчула, як холодні краплі дощу б’ють по обличчю. Побачила себе й батька, що йшли безлюдною вулицею з єдиною потертою валізою в руках. Крізь сіру пелену зливи манили теплим світлом вікна будинків друзів та знайомих. Та за кожними дверима, в які вони у відчаї стукали, їх зустрічала лише гірка відмова… Це спогад усе ще віддавав болем десь у глибині змученої душі Віри.

А вдома, у теплі та затишку, залишалася її рідна мати — та сама, що безжально виставила за поріг колишнього чоловіка разом із донькою відразу після того, як отримала свідоцтво про розлучення. «Забирай своє мале чудовисько з собою!» — ці слова й досі дзвеніли у вухах крізь шум дощу. Кожен удар крижаної краплі по шкірі відгукувався гострим болем у серці — такому юному, крихкому й беззахисному перед жорстокістю зради найдорожчої людини.