РОЗДІЛ 6

Минув цілий тиждень, перш ніж Віра, позбавлена страху, увійшла до палати, несучи в руках таця із гарячою їжею для Вілена. Вона обережно прикрила за собою двері.

– Я принесла вам вечерю, – м’яко сказала Віра. – Сподіваюся, ви встигли зголодніти й будете радо їсти. Мені сказали, що ви любите борщ. Тож я попросила сьогодні додати його до меню.

Вілен подякував їй поглядом, коли вона акуратно поставила таця на тумбочку біля ліжка. Пар від густого червоного борщу зі шматочками соковитого м’яса та свіжої зелені приваблював своїм ароматом.

– Дуже дякую, я вже й забув, що колись любив домашній борщ, – усміхнувся Вілен, вдихаючи запах. – Та ще й з часниковими грінками.

Віра трохи ввела Вілена в оману, принісши йому цю скромну страву. Глибоко в душі вона добре розуміла, що такий аристократ навряд чи міг полюбляти таку просту їжу. Насправді ж борщ був її власною улюбленою стравою з дитинства.

Однак Вілен стверджував, що страждає на амнезію і не пам’ятає свого минулого. І Віра вирішила це використати, щоб перевірити — наскільки він щирий. Вона подумала, що Вілен видасть себе, збрехавши, що обожнює борщ.

Він із задоволенням скуштував першу ложку.

– Дуже смачно, – із задоволенням промовив Вілен.

Віра мимоволі захопилася Віленом. Сьогодні він виглядав особливо привабливо. Його класичні чоловічі риси здавалися їй бездоганними. Глибокий погляд синіх очей, благородна лінія вилиць, густі темні вії... Віра ловила себе на думці, що не може відвести очей від його обличчя. Вона поспішно відвернула погляд, відчуваючи, як щоки палають рум’янцем, коли він усміхнувся їй.

– Ви хоч щось згадали? – запитала Віра, дивлячись йому в очі, щоб відволіктися.

Вілен здивовано подивився на неї, і тут Віра поспішила перепросити:

– Вибачте, якщо це питання здалося вам дивним. Просто лікар не залишив мені жодних вказівок, як доглядати за вами. І я припустила, що, якщо ви страждаєте на амнезію, можливо, знайома їжа допоможе повернути якісь спогади. Але якщо я помиляюся, прошу вибачити мою необачність.

Вілен лише поблажливо усміхнувся у відповідь на її питання.

– Пам’ять поступово повертається до мене, – промовив він повільно, обдумуючи кожне слово.

Віра занепокоєно завмерла, боячись, що він зараз виллє на неї гнів за те, що вона безсоромно обманює його. Але Вілен, помітивши страх у її очах, поспішив заспокоїти:

– Поки що я зміг пригадати лише окремі, уривчасті епізоди з минулого, які не складаються в єдину картину.

Слова Вілена насторожили Віру. У них відчувалася якась таємничість, через що по спині пробіг легкий холодок. Не знаючи, чого чекати від цієї дивної людини, вона інстинктивно напружилася. Однак у погляді Вілена не було нічого тривожного чи загрозливого. Лише глибока задумливість, роздуми... І ця фраза прозвучала як своєрідний тест:

– Напевно, я маю розповісти вам про те, що згадав?

Так, це точно перевірка на витривалість, спроба зазирнути у її душу. Хоче зрозуміти, чи готова Віра вислухати найпотаємніші, можливо, темні таємниці його минулого.

Вілен ніби давав їй шанс самій обрати – дізнатися правду або залишитися в блаженному невіданні. І Віра інтуїтивно відчувала, що від її рішення залежить щось... Можливо, навіть його подальша доля.

Віра задумалася на мить, а потім тихо сказала:

– Так, мабуть, ви маєте поділитися зі мною тим, що пригадали.

Їй самому стало цікаво — які ж одкровення зберігає пам’ять цієї загадкової людини? Які таємниці його минулого можуть пролити світло на дивності його поведінки та на те, чому Вілен опинився в такому стані?

– Я згадав, як гуляв одним містом... Назву його, на жаль, поки що не повернув, – задумливо промовив Вілен. – Але добре пам’ятаю його вузькі бруковані вулички, старовинні будинки з різьбленими лиштвами на вікнах. І запах свіжої випічки, що вранці линув з пекарень...

Віра чекала на продовження, не наважуючись рухатися, боячись зіпсувати цей крихкий момент відвертості. Вона лише трохи нахилилася вперед, пильно дивлячись на Вілена і майже не дихаючи — наче метелик, що застиг на гілці перед важливою подією. Серце її билося частіше, відповідаючи легким трепетом десь під горлом. Нарешті Вілен підняв на неї погляд — такий глибокий і багатозначний, що у Віри по шкірі пробігли мурашки...

– Я пам’ятаю море... Як ходив босоніж по теплому піску, – задумливо промовив Вілен. – Здається, тоді я був надто юним і не замислювався над красою цього узбережжя. Просто насолоджувався відчуттям теплої води біля ніг, піснями чайок над головою. Не помічав, як ніжно сонце торкається горизонту, опускаючись у воду. Усі ці величні картини природи не торкалися моєї душі.

Віра слухала його, затамувавши подих. Їй уявлявся юний безтурботний Вілен.

– Я пам’ятаю, як дівчина танцювала для мене в променях сліпучо яскравого заходу сонця. Її рухи були текучими, наче в балерини. Довге синьо-чорне волосся здіймалося за спиною, немов крила ворона, відбиваючи останні, що палають вогнем, згасаючого дня. Вона танцювала тільки для мене, і я відчував себе єдиним глядачем цього дивовижного, захопливого, неземного дійства. Я пам’ятаю її танець так ясно, наче це було вчора. Кожен рух, кожен помах руки навічно відбився у моїй пам’яті. Але як же жахливо, що я не можу згадати навіть її імені! Іноді в напівсні мені здається, що я згадую це ім’я. Але варто відкрити очі — і спогад розвіюється, наче дим. Лиш гіркий присмак втрати залишається в душі. Я ніколи більше її не побачу, не почую її голосу. Навіть імені її не можу згадати. І це незнання роздирає мою душу.