РОЗДІЛ 5

Навшпиньках, немов тінь уночі, Віра увійшла до палати Вілена, обережно прочинивши двері. Хворий іще спав. Затамувавши подих, вона вдивлялася в бліде обличчя, прагнучи впевнитися, що його груди рівно здіймаються й опускаються, і він не задихається уві сні.

Він лежав на спині, витягнувшись на весь свій чималий зріст, а довгі руки й ноги були трохи розкинуті в боки. Права рука лежала, зігнута в лікті, долонею догори, тильною стороною на тканині, прикриваючи здерті й у крові кісточки кулаків. Ліва, витягнута вздовж тіла, спочивала поверх ковдри. Його велике тіло, цілковито віддане сну й позбавлене будь-якої напруги, здавалося нерухомим і спокійним. Лише повіки інколи здригалися від швидких рухів очей — наче таємний танок під заплющеними очима. У світі сновидінь обличчя набувало відтінку білого мармуру, а постать нагадувала статую, висічену з безмовного каменю. Голова була закинута назад, відкриваючи шию, на якій більше не виблискував електронний нашийник. Віра вирішила, що його зняли тимчасово, вважаючи Вілена, приспаного заспокійливим, безпечним на кілька годин або й діб.

Вона тихо сіла на жорсткий дерев’яний стілець без оббивки, який принесла з собою та поставила біля вузького ліжка з ременями фіксації.

Вілена перевели до іншої кімнати, що нагадувала лікарняну палату. Видається, ніхто вже не сподівався, що його стан настільки покращиться, аби він знову міг спокійно пити чай у розкішній спальні з шовковими шпалерами. Можливо, причиною була й остання його істерика, під час якої він влаштував там справжній розгром, тож тепер кімната потребувала ґрунтовного ремонту.

Віра оглянулася. Стіни були пофарбовані у нейтральний білий колір, підлогу вкривала прогумована лінолеумова плитка. У кутку виднілася панель із кнопкою екстреного виклику персоналу — тобто її. Вікно було заґратоване, на підвіконні не було жодних предметів. Уся обстановка була максимально аскетичною та суто функціональною.

— Стара відьма, на ім'я Марта наказала мені сидіти біля тебе, доки не прокинешся, — сказала вона, звертаючись до сплячого. — А мене особисто хвилює, що буде, коли ти прокинешся? — додала вона, кинувши на нього підозрілий погляд своїми світло-блакитними очима.

Віра ще кілька хвилин мовчала, нічого не роблячи, розмірковуючи, як діяти далі.

— Знаєш, я вирішила, що можу почитати тобі щось уголос, — мовила вона і продовжила так, наче він уважно слухав. — Мого батька це завжди заспокоювало. Може, й тобі допоможе?

Вона читала сонет, у якому поет оспівував безмежне кохання та відданість коханій. Здавалося, кожне слово тремтіло на її вустах, просякнуте щирою пристрастю та ніжністю. Її погляд мрійливо линув у далечінь, щоки палали рум’янцем, а голос був сповнений трепету й туги. Ці поетичні рядки про вічне почуття відлунювали у її серці, сповненому романтики й мрій про власне палке кохання. Закінчивши читання, вона важко зітхнула, ніби повертаючись із прекрасного світу мрій у сувору реальність.

Поглянувши на безвиразне обличчя Вілена, вона всміхнулася й запитала:
— Невже вам не сподобалися вірші?

Вона здивовано підвела гарні брови.
— Гаразд! Тоді слухайте інше.

Перевівши подих, вона з натхненням заговорила швидше — цього разу про світле й чисте почуття, про трепетну надію та глибоку відданість. Слова лилися, мов пташині трелі в літній день. Завершальні рядки пролунали урочистою присягою:
— Ти — моє щастя, моя радість і смуток. Люблю тебе віднині й до вічності!

— Знову мовчите? — з легкою досадою спитала Віра і повернула голову, щоб глянути на, як їй здавалося, солодко дрімаючого Вілена. Та, всупереч її очікуванням, його очі були розплющені. Він дивився на неї з цікавістю і легкою сонною розсіяністю.

Від несподіванки вона здригнулася, її зіниці розширилися, а серце пропустило удар. Віра жахнулася, згадавши про маску, яку безтурботно зняла й відкинула хвилину тому. Намагайся уникнути пильного погляду Вілена, пам’ятаючи застереження Валерії, що цей божевільний, ледь побачивши її відкрите обличчя, може накинутися, мов хижак на здобич, Віра інстинктивно рвучко сіпнулася вбік. Пролунав оглушливий тріск перекинутого стільця, що глухо рознісся кімнатою.

Вона відчула, як підлога вислизає з-під ніг, і встигла лише розмахнути руками у марній спробі втримати рівновагу перед падінням.

З гучним гуркотом упавши на спину й розкинувши руки та ноги, Віра відчула гострий біль у потилиці від удару об підлогу. На мить усе перед очима потемніло, й вона на мить знепритомніла.

Прийшовши до тями за кілька секунд, Віра зрозуміла, що лежить на спині. Голова розколювалася, кімната хиталася перед очима. Вона насилу сфокусувала погляд і побачила схиленого над нею Вілена. Його губи щось промовляли, та через дзвін у вухах вона не могла розібрати слів.

На її подив, усупереч найгіршим побоюванням, він не виявив ані найменших ознак агресії чи наміру кинутися на неї, побачивши її відкрите обличчя. Навпаки — Вілен виглядав щиро стурбованим її станом після падіння. Він чемно поцікавився, чи не забилася вона, і чи все з нею гаразд. Його тон був м’яким і турботливим, без тіні загрози. Віра застигла в розгубленості, переварюючи цю несподівану реакцію. Де ж той кровожерний монстр, про якого її попереджали?

— Ви в порядку? — запитав Вілен, і в його голосі вчулися дивні, тривожні нотки. Віра слабко кивнула, намагаючись розвіяти туман у голові.

— Я в порядку… нічого страшного, просто вдарилася, — прошепотіла вона, потираючи ниючий потилицю. Під пальцями вже, певно, наливався пульсуючий ґуля розміром з куряче яйце.