РОЗДІЛ 4

Проміння ранкової зорі лише торкнулося небосхилу рожевим світлом, як Віра різко прокинулася. Серце неспокійно забилося від думки, що їй конче треба побачити Вілена. Не гаючи ні хвилини, дівчина швидко одяглася, нашвидкуруч умилася і попрямувала до його кімнати. Її кроки глухо лунали у тиші сплячого дому. Схвильована, Віра майже бігом подолала довгий коридор і, затамувавши подих, обережно повернула ручку дверей, увійшла до апартаментів Вілена, залитих м’яким ранковим світлом з вікон.

Вілен міцно спав, і досі перебуваючи в полоні туманного сну під дією заспокійливого. Віра ж застигла, мов укопана, помітивши високу струнку жінку, що стояла в ногах його ліжка, немов привид, постать якого виринала з напівтемряви спальні. Серце Віри на мить зупинилося від несподіванки, а всередині защеміло недобре передчуття.

Жінка була вбрана строго й офіційно: елегантний темно-синій костюм — спідниця до колін з вузьким розрізом ззаду та піджак, який щільно облягав її струнку постать. Під піджаком виднілася білосніжна шовкова блузка з акуратним глибоким вирізом і маленьким комірцем, що виглядав з-під лацканів. Золоті запонки з витонченим візерунком на манжетах додавали образові солідності й шарму. Босоніжки на високих тонких підборах ідеально пасували до костюма, підкреслюючи довгі ноги.

Світле волосся було зачесане назад і зібране у тугий вузол на потилиці. Вона повільно повернула голову в бік Віри, лишаючи тіло зовсім нерухомим — це надавало руху зміїної плавності й тривожної загадковості. Холодний погляд темних очей уп’явся у Віру, змусивши її відчути ще більший неспокій.

Це була Валерія Соколовська.

— Чому ви дозволяєте собі бути тут у такому неприпустимому вигляді й без маски? — суворо спитала Валерія, презирливо оглянувши Віру з голови до ніг.

— Перепрошую за мою необачність, — винувато мовила Віра. — Просто я відчула, що зараз він особливо потребує моєї присутності.

Жінка глузливо хмикнула, губи скривилися у зневажливій усмішці. Вона поглянула на Віру зверхньо, наче на набридливу комаху.

— Мій брат потребує хіба що забуття, — протягнула вона з ноткою скорботи в голосі. — А ви надто багато про себе думаєте, вважаючи, що можете бути йому потрібні. Для нього ви лише ганчір’яна лялька, яку можна безкарно бити! — виплюнула Валерія, гнівно спалахнувши очима. — Якось, у черговому нападі люті, він просто розірве вас на криваві клапті, бо ваше личко раптом здасться йому надто привабливим! Йому буде начхати на ваші сльози й благання.

Жінка різко розвернулася до Віри всім корпусом. Її профіль із правильними рисами обличчя нагадував холодну мармурову маску. Валерія була разюче вродлива — високі вилиці, прямий ніс, високий лоб. Та ця досконала врода різко контрастувала з неприхованою злістю, що спотворювала її риси й палала в карих очах. Здавалося, навіть повітря довкола неї затремтіло від ледь стримуваної агресії, готової вирватися назовні. Віра почувалася маленьким мишеням перед удавом, заціпеніла під тиском її погляду.

— Якщо не хочете повторити долю своєї нещасної попередниці, раджу надягати маску під час зустрічей із цим монстром, — таємничо мовила Валерія, і на її вустах з’явилася зловісна усмішка. — Інакше вас винесуть звідси просто до моргу, у чорному поліетиленовому мішку. А я вже втомилася шукати для нього нових і нових жертв, щоб задовольнити його криваві фантазії, — промовила Валерія втомлено, втупившись поглядом кудись крізь Віру.

У Віри мороз пробіг шкірою. Що за жах коїться в цій родині? Вона поспішно кивнула на знак згоди й швидко вислизнула у прочинені двері, уникаючи подальшої розмови.

Віра влетіла до кухні, грюкнувши дверима так, що задзвеніли шибки у вікнах. Марта здригнулася від несподіванки й мало не впустила тарілку, яку тримала.

Очі Віри палали обуренням.

— Марто! Ти не повіриш, що я щойно дізналася про твого дорогоцінного Вілена! — прошипіла вона крізь стиснені зуби.

— Що сталося? Чого ти так розпалена з самого ранку?

— Виявляється, твій “нещасний” Вілен зовсім не такий безневинний. Цей твій “бідний хворий” насправді вбивця!

— Хто?! Хто тобі наговорив таких жахіть? — вигукнула Марта. Її голос зірвався на крик, очі спалахнули гнівом.

— Ви знаєте, на що здатен цей безумець, але все одно прикриваєте його злочини. Мабуть, ви хочете, щоб він прибрав і мене, раз так наполегливо зводили мене з цим маніяком і вмовляли потоваришувати!

Марта вхопила Віру за плечі, стиснувши так, що та скривилася від болю.

— Та що ти таке верзеш?! Це ж цілковита нісенітниця! Ти просто обмовляєш Вілена. У тебе немає жодних доказів!

— Валерія щойно сказала мені, що він убив попередню покоївку. І, здається, не тільки її.

— Припини нести дурниці! Усі ці звинувачення — суцільна брехня! Він не здатен скривдити навіть муху. Я постійно поруч із ним у його хворобі, й нічого подібного ніколи не було. Навіть не смій бруднити його ім’я своїми підлими плітками!

— Я вам не вірю! — вигукнула Віра. — І не чіпай мене! Відпусти! — закричала вона, вигинаючись і намагаючись вирватися з міцних рук Марти.

— Богдан!!! — різко заверещала Марта, змусивши Віру підскочити від несподіванки.

Її голос рознісся луною по будинку, переходячи у пронизливий вереск. Здавалося, шибки ось-ось тріснуть від цього крику.