РОЗДІЛ 3

Після того як йому вкололи чергову дозу заспокійливого, тіло чоловіка обмʼякло й безвольно розпласталося на лікарняному ліжку. Руки й ноги більше не слухалися — просто обвисли й вивернулися під дивними кутами. Голова закинулася назад, рот відкрився, й звідти виривалися лише незрозуміле бурмотіння та слина. Тьмяний, затуманений погляд застиг в одній точці, не помічаючи нічого навколо. Здавалося, життя полишило цю оболонку, залишивши по собі лишень жалюгідні рефлекторні посмикування та хрипке дихання, що виривалося крізь напіввідкриті губи.

Віра безпорадно спостерігала за своїм підопічним, який балансував десь на межі сну і реальності.

Невдовзі він остаточно зануриться в забуття, і саме їй доведеться подбати про нього — обережно обмити обмʼякле тіло, поголити загострене підборіддя, підстригти сплутане волосся, чорне, мов крило ворона.

Коли медперсонал залишив кімнату, Віра залишилася наодинці з чоловіком, якого вже встигли перенести до невеликої ванної. Він спав. Уві сні його обличчя розгладилося, набуваючи спокійного, майже умиротвореного вигляду. Зникли тривожні зморшки на лобі, губи більше не промовляли марення, а тіло безтурботно відпочивало.

Вірі було ніяково від самої думки про те, що їй доведеться роздягнути цього чоловіка, а потім обмити. Тривожне стискання в грудях супроводжувало кожен її рух, коли вона обережно стягувала з нього футболку. Її руки торкнулись оголеної шкіри. Зануривши губку в теплу воду, вона розмазувала запашну піну, намагаючись діяти буденно й відсторонено — як досвідчена доглядальниця, а не збентежена молода жінка. Але долоні все одно палахкотіли, коли доводилося намилювати плечі, груди, живіт... Заборонені зони, яких, здавалося, не можна торкатись. І хоча розум тверезо нагадував — перед нею беззахисний пацієнт, серце калатало від сорому і внутрішнього опору.

Закінчивши обмивати тіло, Віра взялася за гоління. На щастя, досвід догляду за власним батьком став їй у пригоді. Руки самі собою потягнулися за бритвами, намилили густу піну й упевнено провели лезом по загострених вилицях, запалих щоках і твердому підборіддю.

Щетина зникала, відкриваючи під собою чисту гладку шкіру. Віра мимоволі зауважила, наскільки він гарний. Загострені риси набули шляхетності, губи окреслились виразніше, а підборіддя стало мужнім і точеним. Вона впіймала себе на тому, що не відводить очей від його обличчя, ніби намагаючись закарбувати це ідеальне поєднання форм у пам’яті. Навіть болісна худорлявість і блідість мали в собі щось витончене — мов вивірені мазки на полотні майстра.

Його вії захоплювали — неймовірно довгі й густі, кольору воронових крил. Здавалося, природа створила їх саме для того, щоб підкреслити силу його погляду. Фізична будова тіла захоплювала гармонією — підтягнута, м’язиста постать поєднувала в собі силу й витонченість. Довгі, тонкі пальці нагадували руки піаніста — витончені, аристократичні. Справжній світський лев, магнетизм якого міг зупинити мить і змусити навколишніх завмирати у захопленні.

Власна думка здивувала. Невже вона відчуває симпатію до цього божевільного? Ніяково почервонівши від несподіваної емоції, Віра поспішила повернутися до стриманого, зосередженого виконання своїх обов’язків з догляду.

Закінчивши всі приготування, вона покликала до ванної кімнати мовчазного здорованя, на ім'я Богдан — він виконував для кухарки всю брудну роботу в будинку й наглядав за порядком на подвір’ї. Їй була потрібна допомога, щоб перенести хворого до ліжка. Дужий слуга мовчки підкорився, легко підхопив безпорадне тіло й відніс його до спальні.

Віра допомогла обережно покласти його на свіже простирадло й укрила легкою ковдрою. Уві сні риси його обличчя набули особливої м’якості та спокою, груди рівномірно здіймались у такт диханню. Лише електронний нашийник, що стискав шию металевим обручем, слугував нагадуванням про небезпеку, яку цей чоловік може становити для оточення.

І все ж, дивлячись на його спокійне обличчя уві сні, вона раптом відчула гострий жаль до цього молодого чоловіка. Якимось незбагненним чином її серце пройнялося співчуттям, навіть ніжністю. Це було схоже на інтуїтивний, ірраціональний зв’язок між двома самотніми душами.

Віра згадала про свого батька — і про те, що якби він опинився в подібній ситуації, вона б щиро бажала, щоб поруч знайшлась людина, здатна допомогти йому. У цю мить вона зрозуміла: сама може стати для когось тією підтримкою, яку хотіла б бачити біля свого батька у важку годину. Це усвідомлення надало їй сили. Вона вирішила діяти так, як учив її тато — зі співчуттям і готовністю простягти руку допомоги.

Звісно, Віра не плекала ілюзій щодо майбутніх труднощів. Вона чудово розуміла: догляд за цим чоловіком не буде легкою прогулянкою. Та навіть якщо шанси на успіх мізерні, і їй вдасться бодай трохи полегшити його страждання — вона вважатиме свою місію виконаною. Віра хотіла вірити, що доброзичливе ставлення з часом зможе втихомирити його нестримний характер, розтопити навіть найчерствіше серце.

Вона твердо вирішила віддати всі сили турботі про нього — якими б тернистими не були прийдешні дні.

Вона привела кімнату до ладу — настільки, наскільки це було можливо. Всюди безладно валялися різні речі. Уламки розбитого посуду, перекинуті меблі, подерті тканини — кімната нагадувала поле бою. Віра терпляче збирала уламки, складала їх і прибирала сліди руйнування, намагаючись надати приміщенню пристойного вигляду. Попри те, що ця робота вимагала чимало сил, вона відчувала задоволення від того, що створює для пацієнта тиху, умиротворену атмосферу — таку необхідну для зцілення змученої душі.