РОЗДІЛ 2

Віра вдягнула стандартну уніформу покоївки — сукню з м’якої сірої тканини з білосніжним фартушком і мереживним чепчиком на голові. Раніше вона ніколи не носила нічого подібного, та й узагалі жодного разу не працювала служницею в заможних домах.

Дивлячись на своє відображення в дзеркалі, Віра ледь упізнавала себе. Хто ця тендітна дівчина у скромній сірій сукні з комірцем, білосніжним, як крейда? Цей одяг прислуги ніби стер усі фарби з її зовнішності, перетворивши її на тінь — непомітну, знеособлену. Але придивившись уважніше, Віра впізнала себе — по гордій поставі, по очах кольору незабудок, у яких палав незгасимий вогонь. У тому вогні жевріли рішучість і відвага, він освітив її обличчя зсередини, видаючи непохитну волю.

— Я впораюся, — упевнено промовила вона до свого відображення.

Віра взяла до рук маску, що лежала на туалетному столику, — простий чорний шматок шовку без жодних прикрас. М’яка на дотик, вона мовчки чекала, коли прийде її час — сховати риси обличчя під гладкою поверхнею.

Обережно прикладаючи маску до обличчя, Віра відчула легкий подих прохолоди від шовку. Тканина щільно лягла на шкіру, немов ставши її другим захисним шаром. Востаннє поглянувши в дзеркало, вона була готова на цілий рік розчинитися за цією темною вуаллю.

Віра завмерла перед високими дубовими дверима. Її рука, вже простягнута до витонченої бронзової ручки, раптом застигла на півдорозі. Серце тривожно стиснулося. «Ні, я ще не готова!» — майнула думка.

Вона боялася побачити божевільного на власні очі. Боялася зустрітись поглядом із каламутними, позбавленими розуму очима. Боялася почути марення, сповнене темних видінь. Чи вистачить їй сили зберегти тверезість думок поруч із ним?

Віра зморщилася від болю, кинувши погляд на шорстку лінію на зап’ясті. А потім її погляд зупинився на багровому сліді від опіку — і на мить вона знову опинилася в смердючій комуналці, у тому страшному дитинстві, де не було ані милості, ані добра.

Її ніздрі ніби знову відчули запах підгорілого м’яса, а у вухах лунав власний крик — пронизливий, сповнений жаху та болю. Потім — важкий голос батька, його кроки й дзвін розбитої об стіну пляшки. Знову — біль. Цього разу — від ляпаса його великої долоні. Сльози, крики, сморід перегару...

Віра здригнулася й відвела погляд від свого зап’ястя, ніби намагаючись стерти не лише шрами, а й усе те жахіття з пам’яті. Але минуле не відпускало — воно в’їлося в її шкіру, нагадуючи про себе шорсткою нерівністю рубців.

— Гірше вже було, а попереду — тільки краще, — прошепотіла вона собі. — І я не зупинюся. Не відступлю, поки ця мрія не стане моєю новою реальністю.

Віра заплющила очі — й перед її внутрішнім поглядом постала інша картина. Вона побачила себе щасливою й безтурботною — босоніж на теплому піску невідомого узбережжя, під лагідним морським сонцем. Її волосся розвівав вітер, а на вустах жила спокійна усмішка. Віра майже відчувала п’янкий аромат свободи, чула шум прибою і крики чайок.

Їй захотілося розкинути руки й розсміятися від радості, що переповнювала її. У цьому уявному раю вона була по-справжньому щасливою — наче пташка, що вирвалася з клітки й уперше злетіла в небо, назустріч яскравому сонцю.

Вона розплющила очі — і видіння зникло. Перед нею знову були раритетні дубові двері. Її реальність. Нестерпна, гнітюча — і лише один шлях уперед, у невідомість.

Віра увійшла до кімнати — й жахнулася.

Навколо панував справжній хаос: поламані меблі були перекинуті й розкидані по всій кімнаті, гострі уламки посуду хрустіли під ногами, впиваючись у підошви. А на колись ідеально білих стінах тепер яскраво видніли зловісні бризки свіжої крові — подекуди зі змащеними потьоками, ніби хтось торкався стін пораненою рукою, ковзаючи вздовж.

Видовище було моторошне, воно викликало тривожне передчуття, наче зовсім недавно тут вирувала справжня буря люті. Віра ледь стримала зойк жаху, аж до болю прикусила губу. Що тут сталося? Чому довкола сліди бійки та погрому?

У руках вона тримала тацю з їжею і щосили намагалася вгамувати тремтіння, що охопило її. Руки Віри так трусилися, що посуд на таці меланхолійно подзвонював. Вона зібрала всю волю в кулак, щоб не видати свого страху, та ноги немов приросли до підлоги — не слухалися, не рухались.

З острахом вона поглянула в кут кімнати — туди, де на підлозі сидів чоловік. Інстинктивно зробила крок назад. І раптом до неї дійшло, чому їй забороняли дивитися на нього.

Увесь його вигляд — від зігнутої пози, як у загнаного звіра, до божевільного вогню в очах — кричав про небезпеку. В його обличчі не було жодної м’якості: ні в жорстких рисах стислих вуст, ні в палаючому, напруженому погляді, ні в прямій, суворій лінії щелепи. Обличчя прикривала неохайна темна борода. З-під насуплених густих брів він дивився похмуро, насторожено — погляд палахкотів гарячковим блиском змученої свідомості. Ніс із горбинкою, вперте підборіддя — усе в ньому було диким, хижим, незламним. Він не зводив із неї очей.

«Боже, невже мені доведеться провести з ним цілий рік?!» — подумки вигукнула Віра, відчувши, як підкосилися ноги від жаху перед цією нестерпною перспективою.

Від нього віяло загрозливою силою. Дивлячись на цього чоловіка, Віра раптом згадала, як у дитинстві ходила до зоопарку і спостерігала за величезним тигром. Потужний звір метушився у тісній клітці, вигинаючи мускулисте тіло, мов у муках, — він жагуче прагнув бодай ковтка свободи…