РОЗДІЛ 1

Любі мої читачі!
Сподіваюся, ви вже знайомі з моєю творчістю і відчули, що зі мною завжди цікаво. Роман «Тільки тебе хочу» наближається до свого фіналу, а це означає — час відкрити двері новій, захопливій історії.

На вас чекає глибока психологічна драма з гострими нотками трилера і забороненим потягом, який не дасть вам спокою. Готові поринути у світ інтриг та сильних емоцій? Тоді рушаймо разом!

___________________________________________________________________

У тиші, що настала, дощ загуркотів по шибках із такою силою, ніби намагався її застерегти: «Тікай, тікай, поки не пізно!»
І вона б утекла — якби мала бодай найменшу змогу. Але вибору не залишалося. Віра залишилася без дому, по вуха в боргах. Усі її речі вмістилися в єдину стару валізу, що ледь трималася купи.

— Отже, Віро, я уважно ознайомилася з вашою ситуацією, — сухо й діловито промовила жінка, що сиділа навпроти, не зводячи з неї погляду. Вона склала пальці в замок і нахилилася вперед, ніби прагнула зазирнути Вірі просто в душу своїм важким, пронизливим поглядом. Здавалося, ці очі могли розтинати серце, безжально зважуючи кожне слово.

— Ви заборгували нашому банку рівно сто двадцять тисяч доларів, — відрубала вона з ноткою зневажливого зверхнього презирства.

Віра знітилася, обійнявши себе руками — інстинктивний захисний жест. Жахлива сума! Особливо для людини, яка латала навіть власні шкарпетки… Вона відчула, як до очей підступають сльози — не від жалю, а від люті та розпачу через власне безсилля.

— На щастя для вас, ви маєте досвід, що нам підходить. Ви можете бути корисною, і ми готові зробити вам певні поступки, — вела далі жінка, ледь помітно всміхаючись.

У її словах виразно бриніло відчуття переваги над дівчиною, загнаною в боргову яму.

— Підписуючи документи, ви підтверджуєте згоду з усіма умовами. Ви це усвідомлюєте?

«Усвідомлюю, що добровільно заганяю себе в клітку?!» — подумки вигукнула Віра, ледь стримуючи тремтіння в руках. Але виходу не було — лише вперед, у цю своєрідну в’язницю.

— Так, я все розумію, — тихо відповіла вона.

— Ви повинні будете прожити з ним під одним дахом рівно рік, — різко мовила жінка, впиваючись у Віру важким поглядом.

«Цілий рік із психічно нестабільним чоловіком!» — серце Віри закалатало від страху перед ізоляцією. Їй доведеться витерпіти все — без права скаржитися, навіть слова мовити нікому. Сама думка про це викликала нудоту.

— Вам заборонено залишати будинок, спілкуватися зі світом і телефонувати комусь із колишнього життя. Ви це приймаєте?

— Т-так… — ледве чутно прошепотіла Віра, намагаючись утримати голос. — У мене немає рідних…

Ці слова обпалили душу гіркотою. Нагадування про повну самотність у світі. Вона важко проковтнула клубок у горлі й стримала небажані сльози.

— Він може виявляти агресію або домагання. Це природно для молодого чоловіка. Ви повинні бути до цього готові, — попередила жінка з холодною байдужістю.

Віра здригнулася. Її чекали безправність і приниження.

— Вибачте… але ж ви самі заборонили мені навіть дивитися в його бік? — ледь чутно мовила вона.

— Так, я це сказала, — підтвердила жінка відстороненим, крижаним тоном.

— І ще ви наказали мені щоразу вдягати спеціальну маску на обличчя й затуляти вуха, коли я заходжу до його кімнати, — продовжила Віра, ледве стримуючи тремтіння в голосі. — То як же я маю зрозуміти, що мені щось загрожує?

— Вам доведеться знайти спосіб. Інакше — нестимете відповідальність за необережність, — безапеляційно заявила жінка. — Контракт не підлягає зміні. Спроба його перервати означає в’язницю, — вразила її поглядом. — У кожної роботи є свої плюси та мінуси, — сухо підсумувала вона.

Ці слова боляче вдарили по Вірі. Вона машинально стиснула підлокітники крісла — аж кісточки побіліли. Їй раптом несамовито захотілося закричати цій безсердечній жінці просто в обличчя:
«А моє життя, моя свобода — нічого не варті поруч із вашими грошима?!»

Віра хотіла обуритися й сперечатися зі співрозмовницею, але вчасно прикусила язика. Навіть дурневі було зрозуміло — це не має жодного сенсу. Її просто поставили перед фактом, ніби вона вже погодилася стати доглядальницею для небезпечного божевільного на цілий рік.

Вона судомно ковтнула, відчуваючи, як катастрофічно бракує повітря. Здавалося, якісь невидимі руки стискають горло, не даючи зробити вдих. Від відчаю її охопило тремтіння, а в голові спалахнула оглушлива паніка. На мить Віра застигла, усвідомивши, у яку небезпеку себе заганяє. Адже їй добре відомо: у таких людей настрій змінюється блискавично, передбачити це майже неможливо. А іноді — взагалі нереально.

Цей божевільний будь-якої миті може накинутися на неї з кулаками, побити до напівсмерті або навіть… зґвалтувати. Їй доведеться повністю підкоритися волі нестабільного чоловіка. Віра інстинктивно обійняла себе руками, згорнувшись, наче від пронизливого вітру. Їй нестерпно захотілося закричати, вирватися й утекти, не озираючись. Але вона лише безсило опустила голову, відчуваючи себе безправною жертвою жахливої угоди…

— Ми повернемося до обговорення ваших обов’язків одразу після того, як ви поставите підпис на цьому документі, — нетерпляче кинула жінка, пильно дивлячись на дівчину.