40 (Ліс)

І ось я стою біля в’язниці, чекаючи, поки відкриються двері на свободу. Ось-ось мають випустити мого тата. Соня з іншими залишилася в барі. Вона вирішила, що нам із Сашею не обов’язково бути тут присутніми. Адже мені, напевно, захочеться побути з ним на самоті. І я була з цим повністю згодна.

Моє серце калатало так, що здавалося, його чують навіть охоронці в коридорі. Я відчувала запах металу й свіжого бетону, змішаний із тривогою та надією. Повітря було важке від очікування, і кожен звук кроків у коридорі здавався мені сигналом — можливо, зараз…

І ось відкриваються двері, і я розумію, що затримала дихання на кілька секунд. Спочатку з’являється одна нога, а за нею й інша, далі — все тіло з головою. Я відчула, як всередині щось защемілося, а очі миттєво наповнилися сльозами.

І ось він тут. Я посміхаюся, відчуваючи, як на очі навертаються сльози щастя.

— Тату! — кричу я і біжу до нього обніматися. Чомусь у цей момент мені згадується останній день із батьком перед тим, як його забрали під конвой. Тоді я була безсила й розгублена, а зараз відчуваю неймовірне полегшення і радість.

— Ліс, моя донечко! — тато міцно обійняв мене. — Я так скучав!

Я відчула його тепло, запах знайомого дезодоранту і трохи пилу дороги. Його руки тримали мене так, ніби більше ніхто не міг ніяк зачепити.

І ось закінчився останній урок. Розпрощавшись із усіма знайомими в школі, я з посмішкою рушаю додому. Спочатку вирішила зайти в пекарню і купити булочки: мені — з корицею, тату — з повидлом, мамі — з творогом.

Як ви розумієте, моя мама зараз не перебувала в лікарні. Так, вона хворіла на рак, проте в такі часи більше хочеться бути з рідними, ніж у палаті самій. Жінка хотіла залишатися вдома з близькими у любові й обіймах.

Тато ж лише вчора повернувся з довгої подорожі. Чому вчора? Бо він зайшов у мою кімнату, ніжно поцілував мене в щоку і поправив ковдру. Я відчула його рідний запах, легкий колючий поцілунок і міцні обійми. Тоді мені здалося, що світ зупинився, і нічого більше не має значення, окрім цього моменту.

Біля будинку панували радість і сміх. Ще з порогу я відчула запах піци і, як кішка, почала носом досліджувати повітря.

— Мммм… — простягнула я. — Так пахне!

З кухні почувся голос мами:

— Ліс, давай мий руки, через п’ять хвилин все буде готово!

— А я вам булочки принесла! — поклала на стіл пакет із хлібобулочними виробами.

— Булочки? — раптом з’явився тато і прямо перед моїм носом почав хом’ячити булочку з повидлом, наспіх витягнувши її з пакету.

— Роб, не їж булочки зараз. Ми ще не обідали, а ти вже накидаєшся на солодке! — із кухні визирнула мама. Вона сердито помахала пальцем у борошні.

— Не буду! — додав тато, але вже стягнув із пакета ще одну булочку.

— Еее… — незадоволено підняла очі на нього я.

— Ти нічого не бачила і не чула! — підморгнув мені батько і рушив на другий поверх, смішно стрибаючи по сходах, ніби знову був дитиною.

Я посміхнулася і пішла мити руки, відчуваючи тепло й спокій у повітрі. На душі стало легко, як ніби злетіла велика тягар.

— Тадам! — мама витягнула з духовки величезну піцу. Ми з татом потягнули носами, відчуваючи аромат розплавленого сиру й спецій.

— Всім вистачить! — посміхнулася мама і почала різати. До нас приєдналася Ряба, і ми вже втрьох спостерігали, як піца падає на тарілки, залишаючи після себе слід від гарячого сиру.

— Ліс, здається, треба годувати Рябу! — хмикнула мама, дивлячись на собаку, яка від голоду висовувала язик.

— Зараз! — додала я і потягнулася шукати їжу, щоб насипати їй у миску.

— Смакота! — промовила я, коли перший шматок піци потрапив у рот.

— Чудовий смак! — додав тато, підтвердивши мої слова.

Ми кілька хвилин їли мовчки, насолоджуючись їжею та спокоєм, аж поки в двері не постукали.

— Хто це? Ми наче нікого не чекаємо! — глянула на нас мама.

— Я піду подивлюся! — відірвався від піци тато. — Хто це? — загукнув через двері.

— Нам треба Рудко Роберт! Він тут проживає? — почувся чоловічий голос.

— Да, я. А ви хто? — тато не поспішав відчиняти двері.

— Поліція!

— А вони що тут забули? — із-за стільця піднялася мама. Тато пожав плечима, але відкрив двері.

Гості зайшли в будинок впевнено і твердо. Один із них промовив:

— Рудко Роберт, ви звинувачуєтеся у вбивстві двох чоловіків! Прошу пройти за нами!

— Що? Вибачте, але я нікого не вбивав! — розгубився тато.

— Він і мухи не зачепить! — подала голос із-за столу я.

— Це якесь непорозуміння! — до тата підійшла мама. — Де докази?

Поліцейський дістав документ із портфеля:

— Ось докази! Цим ножиком було вбито людей. А ось відбитки. І це ваші відбитки.

Я підійшла ближче, намагаючись підтримати тата, обхопивши його руку. Його пальці здригнулися від страху, а очі — від відчаю.