36 (Ліс)

— Уже пройшло кілька діб, чому мого батька так і не відпускають? — облокотилася я на стіл, підпираючи підборідок рукою, відчуваючи, як тривога повільно розливається по всьому тілу. Серце калатало швидше, а думки плуталися, наче клубок ниток: чому весь цей процес затягується? Що відбувається за дверима, яких нам не дозволено відчиняти?

— Не знаю, уже повинні були випустити. Можливо, на документи відходить більше часу, ніж планувалось? — почесав потилицю Стів Таровський, намагаючись виглядати спокійно. Його спроба заспокоїти себе лише підливала масла у вогонь мого хвилювання, бо я чітко відчувала його нерішучість.

— Уф! — лягла головою на стіл, важко видихаючи, і відчуття безсилля стискало груди. Повітря здавалося густим, а стіни навколо — замкнутими. Мовчання, що запанувало, ще більше давило на нерви.

— Ліс? — почула переляканий голос Соні, і одразу всередині щось здригнулося, змушуючи мене відкинути сумніви та діяти.

— Що? — підняла голову, намагаючись приховати власне хвилювання, хоча воно палало всередині, як невидиме полум’я.

Кроки позаду, легке шарудіння одягу — і до мене підбігає блондинка. За нею, помітно напружений, йде Рома, очі якого блищали від хвилювання.

— Що таке? — відліпляюсь від стола, намагаючись виглядати спокійно, хоча всередині мене все кипіло, наче вулкан.

— До мене Слава дзвонить. Що робити? — Софія показує мені екран телефону, руки трохи тремтять, а очі світяться хвилюванням. Її голос тримає легку нотку страху, але й надії одночасно.

— Бери трубку. — Тикаю їй на телефон, намагаючись передати рішучість. Внутрішньо я стискаю кулаки, відчуваючи, що зараз все може змінитися.

— Алло? — невпевнено пробурмотіла Соня, і голос її трохи тремтів. — Що треба?

Ромка лише схрестив руки на грудях і пильно дивиться на дівчину, а я відчуваю, як його очі слідкують за кожним рухом Соні. До нас підходить Саша, щось хоче сказати, але ми одночасно піднімаємо пальці до губ і шикаємо на нього — мовчазно попереджаючи: «Не зараз».

— Включаю гучний зв'язок! — попереджає нас Соня і натискає на кнопку, і раптом голос Слави заповнив кімнату:

— Соня, привіт. Слухай, я хочу все пояснити. Будь ласка, приїжджай сюди! — чути від нього голос, який тріпотів між вибаченням і нетерпінням, а легка нотка страху додавала ситуації особливої гостроти.

— Сюди, це куди? У в'язницю? — єхидствую я, намагаючись хоча б трохи розрядити напружену атмосферу, хоча самі слова змушують холодок пробігти спиною.

— Ліс, ти разом з Сонею? — запитав Слава, голос тремтів, немов він відчував, що кожне слово має величезне значення. — Будь ласочка, вмов її приїхати сюди. Буду чекати. — І трубка замовкла.

— Треба їхати! — відповіла я, відчуваючи, як всередині пробуджується рішучість, наче щось всередині кричить: «Це твій шанс!»

— Що? — одночасно промовили всі троє, здивовані моєю рішучістю.

— Ліс, права! — із-за столу встав Бор, його погляд лагідний, але твердий, що не залишало сумнівів.

— Права? — повернулася до чоловіка Соня, трохи розгублена, намагаючись зрозуміти логіку.

— Да. Схоже, що з документами у в'язниці якісь нерозберуха, тому Ліс може це діло пришвидшити. А тобі, Софіє, теж їхати не завадить.

— А їй що там робити? — запитав Ромич, його погляд виблискував сумішшю цікавості та скепсису.

— Розумієш, в таких випадках зізнаються у злочинах тільки близьким людям, — посміхнувся Бор, його очі блиснули хитрістю. — А якщо Соня для Слави є колишньою дівчиною, то є ймовірність, що хлопець все розкаже.

— Да, ти прав! — кивнув Ромич, згоджуючись, і я помітила, як його плечі трохи розслабилися.

— Бачу, ви вже за мене все вирішили, — відповіла Соня, хитро посміхаючись, а згодом повернулася до свого коханого. — Рома?

— Бор прав, тобі треба їхати, хоча це все мені не сильно подобається, — зітхнув чорноволосий. — Тільки я поїду з тобою!

— Ні, дівчата поїдуть самі, — підморгнув мені Бор. — Для хлопців в мене є робота, а вам треба діяти швидко.

Через деякий час ми вже були готові. Рома від переживань намагався впихнути Софії і ножика, і пістолета, а Бор тихо відбирав усе, зберігаючи контроль і холодну рішучість. Ми замовили таксі, сіли, і дорога почалася. Хлопці залишилися стояти, провожаючи нас, і я бачила, як напруга на їхніх обличчях бореться з довірою до нашого рішення.

— Ти думаєш, це було розумним — відправити нас лише вдвох? — повернулася до мене блондинка, її голос тремтів від хвилювання, але очі світилися рішучістю.

— Повір, так буде краще. — Я посміхнулася, намагаючись заспокоїти її. Сама відчувала, що саме вдвох нам буде легше реагувати на непередбачувані ситуації.

Залишок дороги ми їхали мовчки. В повітрі висіла напруга, але одночасно відчувалася рішучість. Кожен поворот дороги підкидав нові хвилі емоцій: страх, надію, тривогу. І ось ми приїхали до в'язниці. Її фасад блищав дзеркальним склом, що відбивало сонце, і я ледве впізнала в ньому місце, куди ми йшли — наче воно хотіло приховати свою жорстоку суть під красивою обгорткою.

Ми вийшли з таксі і нас пустили всередину. Підійшли до охоронця.